Це був спокійний зимовий вечір.
У найбільшій кімнаті Наталиного дому стояла розкішна ялинка. Жінка постаралася, щоб усі іграшки на ній гармонійно поєднувалися, тому кожна деталь мала своє місце. Повз цю красу проходить син, схвально киваючи головою. У сусідній кімнаті сидить чоловік, щось складає.
Трьома місяцями раніше.
Наталя довго шукала кошик, щоб зібрати у нього всі продукти, які хотіла забрати із собою на дачу. Але десять хвилин копирсань у шафі не дали ніяких результатів. Ніби крізь землю провалився! Був же таким великим та зручним, а тепер кудись зник.
– Ніби ж сюди ставила. Куди я могла його забрати? То чашка зникла, то кошик, то рушника вчора знайти не могла. Що ж це коїться в домі?- обурювалася Наталя.
Довелося заглянути в інший куток.
– Нічого немає. Не розумію! – дивувалася жінка. Та й викинути ніхто не міг. У домі всі знають, що це потрібні речі і взагалі за побутові справи, крім неї ніхто й не береться.
Було і ще дещо, що сильно дивувало Наталю. Колись їй доводилося впрошувати сина їхати із нею на дачу. А той шукав будь-які відмовки, тільки б вдома залишитися. А тепер сам проситься в село. Ціле літо там просидіти готовий. Манить його тамтешній ліс чимось. Ну, ясна річ, у місті такого немає.
– Тільки б лихом це не обернулося,- ніби передчувала щось Наталя.
Дійшло до того, що син захотів залишитися на дачі жити. Тепер щодня до школи звідти добирається, а там, повірте, є куди йти.
– Не подобається мені це все. Дивно якось. Питаю, що і до чого, але він постійно мовчить. Відмахується. Ти б поговорив із сином. Вчитися йому треба, а не в лісі пропадати, – звернулася дружина до чоловіка.
– Та не псуй йому дитинство, – відмахується чоловік, – Він природу любить. У місті такого немає. Інші жінки бідкаються, що діти в телефоні постійно і їх з дому навіть палкою не виженеш, а твій сам на волю рветься. А ти ще й ображаєшся. І взагалі він уже дорослий у нас.
– Тому й переживаю, бо дорослий. Думає, що вже йому все можна. Тільки б біди не наробив.
Чоловік тільки зітхнув, похитавши головою.
– Ну добре, нехай і так. Тоді що такого він може зробити? Син у нас не п’є, не палить. Я б про таке вже знав, повір.
– Знаєш, річ у тім, що з дому почали зникати речі. Старі й не дуже потрібні, але все ж. І я думала чи, бува, не його рук це справа. А якщо так, тоді для чого йому це?
Степан ніби й не чув дружину. Махнув рукою і підкрутив гучність на телевізорі.
– Спершу дрібниці з дому виносить, а потім і за дорогі речі візьметься. Вчора ось моя кофтина зникла. Вона ж то йому для чого?
– Думаєш, він продав, щоб отримати хоч якісь гроші? Ми ж даємо йому кишенькові на особисті витрати. Може, винен комусь?
– Ось і я про те ж. Уже не знаю, що й думати. До того ж продукти зникають, коли я їх на дачу привожу. Востаннє цілий контейнер відбивних насмажила – усе зникло. Я питаю його, куди все поділося, а він руками розводить, мовляв, з’їв. А я знаю, що бреше.. Не зміг би він те все подужати. Аби тільки гірше не стало… Уже не знаю, що робити навіть.
Так минув тиждень. Степан усе ж таки мав розмову із сином, але толком так нічого і не дізнався. Той постійно виправдовувався або просто мовчав.
Втім, і після цього речі не припинили зникати. Цього разу не було пледу. Наталя не витримала. Так тривати більше не могло. Жінка довго думала, що робити і вирішила, що візьметься стежити за сином. Так і дізнається, що ж він там приховує від неї.
Але втілити задумане не вдалося. Син виявився аж надто уважним та обережним.
– Ти стежиш за мною чи що? Я що, маленький? Я хочу побути один. Голова уже болить від тебе.
– Не стежу. Чого це мені стежити… теж пройтися захотіла. Ну, якщо ти проти, тоді я піду. Будь обережний і не затримуйся, щоб до вечері був.
Знову Наталі моторошно. Точно щось приховує. Але як вивідати, що саме? Походила туди-сюди, помізкувала, але так нічого й не придумала. Уже й до роботи повертатися не хочеться. Руки опускаються.
Посиділа ще трохи, а тоді зірвалася з місця і за сином у ліс. Хай буде, що буде!
Побродила трохи. Пусто. Немає сина. Ну так, де тут уже його знайдеш. Одразу треба було йти за ним. Хотіла було повертатися, як чує чиїсь голоси неподалік. Прислухалася. Синовий. А інший? Хто там із ним?
Почала Наталя тихенько пробиратися до сусіднього чагарнику. Обійшла його і натрапила на курінь. Зупинилася. Звідти і линуть голоси. Довелося присісти, щоб побачити, що там відбувається.
Глип, а там син її сидить з дівчиною якось. Обнялися і балакають. Ось і кофтинка її, і плед з дому, і кошик для продуктів.
– Це що таке? – звертається до сина.- Ти що тут робиш? Хто ця дівчина?
Але не встигла почути відповіді, як побачила, що дівча ще й вагітне. Аж погано жінці стало. Невже бабусею скоро стане? Витріщилася на сина. Чекає пояснень. А вони тільки очима блимають і мовчать. Не очікували такого.
– Ну розповідайте… Я слухаю.
Виявилося, що однокласниця Наталиного сина ще чотири місяці тому дізналася про вагітність. Одразу все розповіла батькам. А в тих свої методи виховання. Ось вони доньку і вигнали з дому. Зате Наталя свого сина іншого вчила. Ось він і взяв відповідальність за скоєне.
– Вони їй сказали, щоб ішла жити до того, з ким дитину нагуляла. З рідною донькою отак вчинили,- юнак аж пустив сльозу.
– А ти хотів, щоб вони вам подякували? Може, грамоту видали ще? Думати треба було головою перш ніж іти на такий відповідальний крок.
– А ти б вигнала свою доньку за таке?
– Я? Я не вигнала б. Але не про те зараз. Мене більше цікавить, чи дитина твоя.
– Моя, мамо. Того і не кидаю Олю. Я за свої вчинки відповідаю. Пропонував їй до нас піти, але вона не хоче. Боїться.
– А що? У лісі жити будете? Доки? Доки дитина не виросте? Зима почнеться скоро, замерзнете всі разом.
– Я не знаю, що нам робити. Можеш виганяти обох, якщо хочеш, але я її не кину.
Дівчина розплакалася, а Наталя важко видихнула.
– Досить плакати. Вилазьте і ходімо. Будете у нас жити. Поки так, куди ж вас подінеш. А далі побачимо,- пригрозила жінка.
Новоспечена невістка почала щиро дякувати жінці. Тій аж ніяково стало.
Через кілька днів із дачі переїхали до міста. Пішли в лікарню. Слід було перевірити, як там дитя. Наталя вже й сама перейматися почала. Думала, що місяці в лісі дали своє. Але все було гаразд і з мамою, і з дитиною.
Три місяці по тому
Наталя йде в кімнату, глянути, як там чоловік впорався з колискою. Пів дня уже збирає. Син якраз по викрутки ходив. Збоку стоять пеленальний столик зібраний та манеж. Залишилося ліжечко.
– Ходіть вечеряти. Там Оля вареників наліпила,- каже Наталя.
– Ще трохи. Майже закінчили,- бурмоче чоловік.
– Ще встигнете скрутити. Ще онук не родився, Степане, можеш іти перекусити.
– Думаєш, до Нового року встигне потішити нас?
– Думаю встигне. Ось такий новорічний подарунок отримаємо. А тепер ходіть вечеряти.
Чи правильно вчинила Наталя?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!