Моя сусідка Марія така людина, що до чого хочеш вчепиться і буде сваритись. Не розумію, невже не можна жити мирно?
Ми з чоловіком живемо в селі. Уже виховали двох дітей. У кожного з них є власна сім’я і ми маємо уже двох онуків.
Марія – наша сусідка – дуже вредна людина. Ми тримаємо невелику господарку – кури з курчатами та порося. Як маєш сили та можливість, то як в селі нічого не тримати?
Так, от. Спершу Марії заважали наші курчата. Вона говорила, що вони лізуть на її город. Ми зробили загороду для них і поставили новий паркан від Марії, низ якого залили бетоном, щоб курчата не могли пробігти.
Після цього я думала, що Марія заспокоїться та ми потоваришуємо, бо не було причини більше сваритись.
Тоді сусідка почала чіплятися з іншого приводу.
– Ваш півень дуже голосно кукурікає. Мої онуки спати не можуть. Зробіть щось із ним – каже Марія.
Що можна зробити півню? Це його робота – кукурікати. Та й він не в одних нас є, Марія теж має, то її півень їй не заважає.
Нещодавно ми повертались з ювілею сина додому. Він великого святкування не робив. Лише невістка зготувала вечерю для найближчих. Додому ми їхали, як вже сутеніло. Поспішали, бо кури ще не закриті були.
Ще не встигли ми заїхати у ворота, як Марія вибігла назустріч скандалити.
– Через вас мій син ледь косарку не зламав – кричала Марія.
– Добрий вечір. До чого ж тут ми? – питаю.
– Син косив і об каміння ледь не зломив косу.
– Я все одно не розумію до чого ж ми?
– Бо ви каміння накидали мені в садок.
– Нам, що більше немає що робити, тільки тобі сад каміння кидати? – вже не витримав чоловік.
Марія нічого путнього не відповіла, лише продовжила нас звинувачувати, бо вона вважає, що завжди права.
Згодом за кілька днів Марія знову сварилась, бо знайшла в себе скло біля дерева. І знову винила нас.
Я вже зрозуміла, що то така людина, яка лише привід шукає, щоб зчинити скандал.
Не розумію таких людей. Хіба не краще в мирі та злагоді із сусідами, дружити. Тоді ж і по вулиці приємніше йти. Хіба ж я не права?