Я з 2014 року працюю закордоном.
Вже майже всю Європу об’їздила у пошуках роботи. Була і в Польщі, Італії, Іспанії, Франції, Німеччині.
Не думайте, що там євро та долари легко заробляти. Я могла по 10 годин стояти на ногах у холодному цеху, їсти тільки двічі на день та гнути спину на грядках. За спеціальністю я вихователька у дитячому садку. На таку зарплату я виживала в Україні, а не жила.
Звісно, про своїх дітей я не забувала. Синові тоді було 18, молодшій доньці 16. Вони вже дорослі, самостійні, могли про себе подбати. Петро залишився у Львові та вступив до медичного університету. Тому я була спокійна та не хвилювалася, що діти потраплять у якусь пригоду.
Левову частку заробітної плати я висилала дітям – на навчання, продукти, оплату комунальних послуг. І сама передавала їм солодкі гостинці, Петрові купила новий ноутбук, Іринці брендові речі та косметику. Раз навіть запросила їх до себе в Італію на тиждень, аби разом відсвяткувати Новий рік. Я тоді винаймала невелику кімнатку у квартирі, де було місце тільки для ліжка, шафи та маленького столика. Однак, ми дуже добре відпочили та діти щасливими поверталися додому.
Цього серпня я вирішила, що час вже піти на заслужену заробітчанську “пенсію”.
Адже, по-перше, зараз нема такого попиту на літніх людей від роботодавців. По-друге, я вже сама натрудилася та елементарно хочу відпочити. А по-третє, я дуже сумую за рідними. Тим паче, у Петра вже народився первісток, донька збирається заміж. Ну самі розумієте, що я втрачала – родинне щастя.
Я знала, що наша сусідка на 3 поверсі, пані Зоя продає свою однокімнатну квартиру. Тому вирішила до неї зателефонувати та домовитися про купівлю, бо ціна була досить така адекватна. Та і хто ще купуватиме стару квартиру, у радянському будиночку без ремонту?
Однак, ні Петро, ні Ірина не підтримали таке рішення:
– Мамо, у країні зараз війна. Ти бачила курс євро та долара? Ми стільки не отримуємо, як ти! Навіщо тобі сюди повертатися? Я розумію, що ти вже втомилася, але ми не зможемо далі все на своїй спині тягнути. Мене можуть забрати на фронт. А в мене дитина маленька! Ти добре подумай, чи хочеш повертатися. Що ти тут робитимеш?
І з одного боку, діти мають рацію. Адже у країні така проблема з економікою. Моя Іринка взагалі без роботи залишилася, бо працювала у туристичній агенції. Сина можуть забрати на передову. А якщо з ним щось трапиться?
Але я вже втомилася гарувати по-чорному, як кінь. Думала, що можливо у місті знайду роботу нянечкою у садку. Квартиру свою віддала Петрові, Іра орендує з нареченим житло. Я просто хочу відпочити на старості років та бавити онуків. Але тепер відчуваю провину перед дітьми та невизначеність. Можливо, тут хтось зможе дати мені нормальну пораду?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився з нами читач сторінки “Пошепки”. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними. Напишіть свою історію і команда наших редакторів поділиться нею з іншими читачами. Надсилайте на пошту [email protected]
Напишіть нам в коментарях у Facebook!