Так у житі склалося, що зараз я проживаю у Туреччині. Ви не подумайте, я не зрадниця, не проміняла рідну Україну на чужу землю. Просто тоді я закінчила університет і не могла знайти нормальну роботу. Хоча столиця мені дуже подобалася, але там платили самі копійки. Тим паче, як я навчалася, то жила у гуртожитку. А тут вже все, треба виселятися.
Тому полетіла у Стамбул, працювала офіціанткою у кафе. Тут часто приїздили туристи, я ще й добре знала російську та англійську. Розраховувала, що побуду тут все літо, поки триває сезон, а потім додому повернуся.
Однак, затрималася на цілий рік. А потім зустріла Аслана і закохалася по вуха. От справжній чоловік гарячої крові. Такий мужній, сильний, за ним почувалася, як за стіною. Аслан до мене дуже добре ставився, показав Туреччину, навчив мови та традицій. Але він не такий релігійний фанатик, тому я могла спокійно одягати джинси, сукні та розплітати волосся. Щодо віри у нас ніколи не виникало ніяких суперечок.
Двічі на рік ми прилітали до моїх батьків на Тернопільщину. Звісно, купували їм смачні гостинці, сувеніри, подарунки. Хоча в Туреччині Аслан мав свій будинок та бізнес, я все одно працювала у кафе. Але всю зарплату (300-500 доларів) відсилала батькам та молодшій сестрі Любці. Аби вони хату до ладу привели, собі мали на що продукти купити чи заплатити за комунальні послуги.
І ось так минуло вже 15 років. Я народила Асланові трьох діток, ми розвиваємо родинний бізнес. Я так добре знаю Стамбул, що часто проводжу екскурсії українцям. Як почалася війна, то ми віддали нашу віллу для 3 родин, які втікали з Маріуполя. І не забувала про рідних.
Однак, рік тому не стало татка, а потім злягла мама. Я приїхала на похорон, оплатила ресторан для поминок, дала декілька тисяч на церкву та ще завдаток на пам’ятники для могил. За хатою залишилася слідкувати Любка. Раніше я пропонувала сестрі поїхати зі мною. Там і роботу матиме, чоловіка знайде. А вона все трималася рідної хати і не хотіла.
Тиждень тому я приїхала знову до сестри у гості. І знаєте, мені так гірко на душі стало. От йду по селі, дивлюся – а сусіди так гарно свої хати розбудували. Хто своїми силами, хто на заробітки їхав. Ну просто вже деякі будинки нагадували мені розкішні палаци. І тераса велика, басейни поставили, зону для шашликів чи інших розваг. Он сусідка через дорогу взагалі окремий дитячий майданчик побудували для малюків.
А наша хата.. Ну важко хатою назвати, якийсь нещасний сарайчик. Досі ті самі штори (де-не-де міль погризла), які ще пам’ятаю зі свого дитинства. Дах протікає, дерев’яний паркан геть прогнив та дошки просто відпали. Тепер там великі дірки, через які видно все подвір’я. Та що там хата, якщо у пса навіть будки нормальної нема, спить бідолаха під деревом!
Туалет як був 15 років на дворі, так досі там стоїть. Уявляю, які болячки можна собі потім заробити, якщо взимку туди бігати. Воду Любка набирає з криниці та несе вадкі відра до хати. Племінники миються в тазику, а коли літо – то під імпровізований душ бігають.
Ось так живе моя сестра бідно, хоча має чоловіка. Ігор тільки знає дорогу до магазину, де його колеги пригощають по 100 грамів. Від початку війни не працює, бо його вигнали з заводу. А потім вже розслабився і почав пиячити. Люба сама і господарку тягне, і дітей виховує та ще має дві роботи. Працює у бібліотеці (ввечері ще миє там підлоги), а в суботу їздить на базар продавати молоко, овочі з городу, якусь консервацію.
– Любко, я тобі скільки разів казала – кидай того пияка. Я тобі в Туреччині дам житло, дітей до садка віддамо!
– Я не можу. Це ж моє рідне село, стільки років тут жила.
– Ага, злидні страшенні, а не життя. Ти про дітей подумай. От яке в них буде майбутнє? Я з Асалоном тобі допоможу, повір. Ти тут тільки своє здоров’я погубиш.
Однак, Любка взагалі не хоче мене слухати. Вперлася і навідріз відмовляється переїздити у Стамбул.
А у мене серце кров’ю обливається. Я ж прекрасно бачу, що в тому селі та з таким страшним чоловіком вона себе геть погубить! Та навіть племінників дуже шкода, діти елементарно не мають ванної, аби помитися.
Що мені робити? Я ж бажаю сестрі тільки кращої долі, а вона мене слухати не хоче!
Як нашій читачці переконати свою родичку?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!