Я почала їздити в Німеччину на заробітки ще 10 років тому. Знала мову, тому легко знайшла роботу. Як і більшість наших – доглядала пенсіонерів.
І уявіть картину – влаштовуюсь я на роботу, маю жити із бабусею, якій 93 роки. Її донечці 70, вона вже пенсіонерка, але доглядати маму не збирається, адже живе повноцінним життям – подорожує, має безліч захоплень і відвідує різноманітні гуртки.
А бабця й сама не промах. Минуло кілька днів і вона мені каже:
– Сьогодні зроби мені макіяж і гарну зачіску.
– Ми маємо кудись йти?
– В мене побачення.
В мене мало щелепа не відпала. Бабі 93 роки, яке побачення? Але ж ні, ми причепурили стару і за годину прийшов дід з милицею. Потім вони увесь вечір спілкувалися в саду, навіть винця випили. Та й це ще не все, раз на тиждень моя хазяйка йде до подруг, які збираються, аби попліткувати. І так живуть всі пенсіонери. Навіть в 90 вони насолоджуються, а не виживають.
І тут мені стало сумно через наших людей. Які ж вони насправді нещасні. Адже вже у 60 не дозволяють собі жити.
Коли почалась війна я вирішила забрати в Німеччину маму. Їй тоді було 72 роки. Ми оформили документи й тоді їй запропонували відвідувати мовні курси. Неньку це здивувало:
– Я вже стара, куди мені німецьку вчити!
І що ви думаєте, як вона не пручалась, я мало не силоміць її привела на заняття. Та вже за три місяці ненька почала досить гарно говорити, завела друзів. З бабці перетворилась на цікаву європейську панянку. Навіть кавалера вже має.
Мене засмучує, що тисячі пенсіонерів й далі живуть в Україні сковані стереотипами. Вони не розуміють, що ми самі визначаємо, коли настає наша старість. Звісно, організм вже не той, ми хворіємо, але ж головне залишається в душі. І лише нам вирішувати – сидіти й скаржитись на життя чи піти на прогулянку з друзями?
Як змінити мислення наших пенсіонерів? Що для цього потрібно?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!