Мій чоловік працював у Польщі ще задовго до початку війни. Він мав документи, все офіційно, приїжджав до нас час від часу. Та після 24 лютого все змінилося. Він відразу ж зателефонував.
– Збирай дітей і негайно їдь до мене. Це не обговорюється, я вже квартиру знайшов.
Я навіть не сперечалась. В такі складні часи сім’я має бути разом. Ми оселилися, діти раділи, що тато поруч. Згодом я оформила всі необхідні документи. А потім мені навіть роботу досить гарну вдалося знайти. Паралельно ще й польську вивчала. І ось, коли все налагодилось зателефонувала мама, яка залишилась у нас на Франківщині.
– Доню, забери Лесю. Вона з Тарасом розбіглася, роботу знайти не може.
– Мамо, а вона розуміє, що тут не так легко? З неба нічого не падає, треба важко працювати.
– Вона буде старатися. Допоможи, ти ж не чужа!
Леся – то моя молодша сестра. Але ми зовсім різні. В дитинстві вона хворіла, і батьки увесь час її жаліли. От вона й виросла ні до чого. До роботи не звикла, вдома нічого не вміє. Але гарна, що казати: манікюри, педикюри, вії – все при ній. Тож заміж легко вийшла. Та згодом Тарас зрозумів, що для шлюбу самої краси замало і не витримав, розлучився.
Довго мене мама вмовляла. Я відчувала, що сестра стане для мене тягарем. Але врешті погодилась.
Леся приїхала, облаштувалась, а роботу шукати не поспішала. Лишень претензії висувала:
– Ти тут все знаєш, то допоможи мені.
– Зрозумій, мені часу бракує на дітей, не те що на тебе.
Так вона й сиділа вдома, проїдала мої харчі, а свої гроші, які певно мама їй дала витрачала на шопінг. Врешті я знайшла їй хоч невеличкий підробіток. Прибирати одну квартиру. Та вона ще й образилась на мене, мовляв, як це вона й митиме унітази за кимось.
І ось, час минав. Я працювала в вечірню зміну, Леся була вдома з моїм чоловіком. І раптом я почала помічати, що між ними дивні стосунки, залицяння. А тоді син розповів, що тітка масаж татові робить щовечора. Я не знала, як реагувати. Аж в очах потемніло. Спитала Лесю прямо:
– В тебе роман з моїм чоловіком?
– А що ти так дивуєшся? Тебе вічно нема, йому самотньо. Та ти на нього не гнівайся, жоден не встояв би.
– Збирайся додому. Негайно.
– Чого ж ти, все це не серйозно. Ще й дякувати маєш, що це я. Інакше б іншу знайшов. А так, мені він не потрібен.
Така реакція ще більше обурювала. От нахаба. Звичайно, я її вигнала. В голові не вкладається все це. Та з чоловіком досі не говорила, хоча він і сам все зрозумів. Не знаю, як бути, закрити на це очі, заради дітей? Розлучатися на чужині так важко. До того ж сама не знаю чому, але я вважаю, що це Леся винна, вона його звабила. Чи варто просто забрати дітей і піти? Може сестра має рацію і якби не вона – то була б інша?
Порадьте: розлучатися чи ні? Пробачити чоловікові зраду? Як бути? І чи заслуговує на прощення моя сестра?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!