У нас з жінкою не виходило зачати дитину. Ми витратили сотні тисяч доларів на обстеження закордоном, лікування. Навіть їхали до знахарок та мольфарів, аби вони щось порадили.
Але за 10 років нічого не змінилося. І жінка Люда сама переставала вірити у те, що вона стане колись мамою. “Ну, не дано мені. Не буду через це сльози лити” – посміхалася Людмила.
Тільки я не втрачав надії. Якось у церкві, під час служби, священник почав розповідав про сиротинець в Івано-франківській області. Мовляв, треба допомогти, гроші дати, купити якісь речі, іграшки, продукти. Я зголосився на поміч. Діти тоді на мене налетіли, почали обіймати, кидатися на руки.
Особливо мені сподобався хлопчик Давид. Директорка сказала, що в нього була нелегка доля – батьки пиячили, хлопчик має проблеми з серденьком. Але дуже веселий та моторний.
– От знаєте, певно, сам Бог його оберігав від зла. Добре, що наші волонтери забрали Давидика. Інакше б він пропав!
Я почав частіше приїздити у сиротинець, хоча дорога займала 3 години в одну сторону. Привозив йому іграшки, одяг, книжечки, розмальовки, альбоми. Тільки Люді не дуже подобалася така затія:
– Що ти чужій дитині всякі речі возиш?
– Ну а хто це зробить?
– Держава і волонтери. А я не збираюся чужу дитину няньчити.
Майже 3 місяці я вмовляв Людмилу всиновити Давида. І нарешті жінка погодилася, хоча бачив, що ніякої ініціативи вона проявляти не буде.
Загалом, спершу в нас все було добре. Тільки от Люда дуже холодно ставилася до малого. То не хотіла, аби він її мамою називав. Їй було не цікаво з ним вийти на прогулянку. Ну поводилася дуже відлюдькувато.
А потім я став помічати на його ручках та ніжках невеликі синці. Ну то ж дитина, може десь впала чи вдарилася? Я в дитинстві стільки разів лоба та губу розбивав, що живого місця нема.
Якось я повернувся додому раніше. Вирішив повести родину в кіно, а потім повечеряти в кафе. Відчиняю двері і чую, як Людмила кричить дуже голосно. Зазираю в кімнату – а вона ремнем лупасить Давида по руках:
– Що, будеш чужі речі брати?!
– Ні…
– Що ні? Ану пробачення проси! Господи, чого тебе взагалі взяли?! От зараз візьму речі та відвезу тебе в сиротинець!
Я підбіг до Людмили сходив її за руку:
– Що ти собі дозволяєш?
– Цей паскудник взяв без дозволу мою косметику і розбив! А я за неї 5 тисяч гривень віддала!
– І заради такої дурниці варто дитину ременем по руках бити?
– Та! Хай знає, що чужі речі не можна чіпати!
Я дістав велику валізу та почав одразу з шафи згрібати весь одяг Люди.
– Що ти робиш?
– Провалюй геть! У тебе серця нема. Аби ти навіть поріг цієї квартири не сміла переходити!
– Ти ще про це пожалієш!
Але насправді, я ні каплі не пожалів. Минуло вже 3 роки, відколи ми розлучилися. Давид закінчив 4 клас з золотою медаллю, вчителі його хвалять. А ще син займається спортом та тренер каже, що він стане світовим чемпіоном.
А Люда? Та я про неї наві не згадую. Що вона робить, де вона живе, як її справи – то мене мало цікавить.
Сподіваюся, що я ще встигну знайти жінку, яка щиро полюбить Давида, як рідного сина. Адже він заслужив на повну та щасливу родину!
А Ви б змогли всиновити чужу дівчинку чи хлопчика?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!