Останні десять років в моєму житті – то справжнє пекло. Все почалось з того, що важко захворіла моя мама. Ніколи не забуду той ранок. Я навчалась в університеті, коли подзвонив тато і сказав, що ненька в лікарні.
Лишень згодом мені повідомили страшний діагноз. Батько був в розпачі. Я відразу зателефонувала старшій сестрі у Франківськ. Та її реакція мене шокувала.
– Ну, що зробиш, таке часто трапляється!
– Коли ти приїдеш?
– Може в суботу, ти ж розумієш в мене дитина мала.
Катя – старша за мене, три роки в шлюбі, племіннику рік. Ми майже не бачимось, хоча в дитинстві були дуже близькі. Я не розуміла, чому вона стала такою байдужою. Та я так не могла. Коли неньку виписали, я перевелась на заочне відділення і поїхала з батьками додому. Знала, тато самий не впорається.
Мамі давали рік, та прожила вона два. До останнього подиху я була поруч. Здавалося, що помру разом із нею. Батько ледве витримував, адже часом від болю вона кричала. Ніколи не забуду ті страшні дні. А от сестра приїжджала всього чотири рази. Останній на похорон. Якось вона мені сказала:
– Я не можу на це все дивитись, це негативно впливає на мій психічний стан.
Грошима вона також не надто допомагала. Кілька разів дала по 100 євро. Хоча знала, що на лікування ми витрачаємо шалені гроші. Продали татову автівку і все, що мали цінне. Згодом ще й позичили чимало.
Після маминої смерті почав хворіти тато. Та я була поруч, аби йому допомагати. Поступово він повернувся до нормального життя. Я ж почала працювати, адже ми зовсім не мали за що жити. А тоді й зустріла Олексія. Нарешті в мене з’явилось особисте життя. З головою я поринула в кохання. Думала, ось все налагодилось. Через рік ми побралися, я була на сьомому небі від щастя.
Тоді почався найщасливіший період мого життя. Я завагітніла, ми так раділи. А потім – війна і мій коханий пішов захищати країну. Хто ж тоді думав, що все буде так. Та минуло чотири місяці і я стала вдовою. Думала, що дах поїде від горя. Та я мала через місяць народити і мене тоді врятував тато.
– Доню, все налагодиться, ми впораємось, я тебе не покину!
Я переїхала до тата, готувалась до пологів. На щастя, все минуло добре. Виплату за чоловіка я ніяк отримати не могла, адже він пішов добровольцем. Ходити ж по інстанціях я не мала ані часу, ані сил. Тож ми виживали, трохи тато підробіток мав. А коли донечці виповнився рік я повернулась на роботу. Батько ж допомагав в усьому.
Катя ніколи не цікавилась нашим життям. Ми майже не спілкувались. Я знала, що вона доволі заможна, але ніколи не зверталась до неї по допомогу. Та пів року тому не стало мого тата. Я залишилась сама з дитиною. А нещодавно сталася біда, провалився дах в батьківській хаті. Я почала дізнаватись, скільки коштуватиме ремонт – сума страшна, для мене нереальна. А вже осінь на носі.
Вирішила я написати сестрі. Зайшла на її сторінку й очам своїм не повірила. Мальдіви… Париж.. Дубаї… І це лише за останні пів року. Подумала я тоді, що краще нам особисто зустрітися. Поїхала до неї у Франківськ. Ледве знайшла будинок. Побачила – очам своїм не повірила. Хороми. Три поверхи, височезний паркан. Звідки такі гроші, чоловік у неї простий чиновник. Двері мені відчинила якась жінка. Лише потім я збагнула, що то їхня, як то кажуть, помічниця. Згодом вийшла Катя. Та в дім вона мене не запросила, так і сиділи у дворі.
– Послухай, мені дуже важко, не хотіла просити в тебе гроші! Та дах провалився, а скоро осінь.
– А що ти від мене хочеш? Здурила тата, щоб він тобі хату лишив, то вирішуй сама свої проблеми. Мені ж нічого не дісталося.
– Та чи тобі та халупа треба? Вона ж копійки коштує?
– То й що, половина мала мені належати. А так, йди собі.
Я не могла в це повірити. В сльозах поїхала додому. Прийшла до сусідки доньку забрати, все їй розповіла. Баба Люда дуже добра людина, завжди мене рятує.
Наступного ранку вона завітала до мене зі словами:
– Так, збирайтеся, місяць у мене поживете.
– Чого?
– Бо у вас дах робитимуть.
– А за які гроші?
– Я тут з нашими людьми переговорила. Ми вирішили, що маємо допомогти вдові військового. Тому чоловіки самі все зроблять, а на матеріали скинемось.
Я не знала, як дякувати. Ми переїхали до баби Люди. Не думала, що є стільки добрих людей. Деякі навіть почали мені дитячий одяг носити й всілякі продукти. Ось так часом чужі рідніші за рідних. Та сестру після цього всього я знати не хочу. А ви б пробачили таке? Забули б?