Ми з Іваном прожили разом понад 30 років разом. Він ніколи не давав мені приводів для ревнощів, та нещодавно я почала турбуватись. Чоловіка ніби підмінили. Він все частіше почав ходити на прогулянки сам, виїжджати на риболовлю. Став якийсь відсторонений.
У мене була подруга Ганна, вона жила недалеко від нас, теж у приватному будинку. Я часто запрошувала її в гості, переважно, коли Івана вдома не було. Я їй дуже довіряла, ділилась усіма відвертими думками.
– Це вже, мабуть, старість в знаки дається. Ми щось віддались один від одного — жалілась я подрузі.
– Ти не переживай. Іван — чоловік у тебе хороший. І господар, і копійку додому принесе. Таких зараз і не знайдеш — заспокоювала Ганна.
Та щось мені все одно спокою не давало. Наступних вихідних Іван відвіз мене в гості до дочки, сам повернувся через роботу. Там мені не було, коли забивати собі голову різними думками, онуки постійно веселили.
Коли Іван забирав мене назад, було видно, що він скучив, тому я заспокоїлась.
Та у суботу знову те саме. Ми домовились поїхати у місто за продуктами, а він почав відмовлятись:
– Я щось втомився, піду на річку порибалю. Давай завтра поїдемо.
Я нічого не сказала, та, звісно, мене це насторожило. Пішла надвір робити іншу роботу: потрібно було грядки прополоти, цим і зайнялась.
Та не було спокою на душі.
Подумала піти відвести душу, побалакати з Ганною, може легше стане.
Зайшла до подруги на подвір’я, потягнула на себе клямку вхідних дверей, вони виявились не зачиненими. Я побачила на столі відчинену і напівпорожню пляшку ігристого і два келихи. Дивно, ніби свято якесь. Мабуть, у гості хтось приходив.
Ганна почула, що хтось зайшов і вийшла зі спальні у халаті, поправляючи розбурхане волосся.
– Ой, Танюсику, це ти? А як увійшла?
– Та я, мабуть, потурбувала тебе. Уже піду. У тебе двері просто були не замкнені, тому і зайшла..
– Так? Забула вочевидь.
Я вже хотіла виходити, як мій погляд впав на футболку яскраво синього кольору, точно таку саму, в якій мій Іван виходив сьогодні з дому. І вудочки у кутку стояли. Я не могла помилитись. В той момент, мені чомусь стало ніяково, і я точно не мала бажання виясняти стосунки.
А Ганна стояла навіть оком не повела.
– Так, я зайнята трохи. Тому пробач, але тебе вислухати не зможу.
Я вийшла з дому подруги і як дійшла до свого навіть не пам’ятаю. Я була, мов у дурмані. У 57 років я стикнулась з невірністю чоловіка і подруги. В один момент для мене обірвалось усе. Я втратила одразу двох близьких для мене людей. Я почала думати, коли у них це почалось, наскільки все серйозно, як бути далі врешті-решт?
Чоловік прийшов ввечері, я удала, що сплю. Не хотіла зараз з ним розмовляти. Вранці прокинулась з твердим рішенням нікому нічого не говорити. І з подругою спілкуватись як і раніше.
Найбільше на світі я боялась самотності. Боялась зруйнувати сім’ю. Нехай усе буде, як є. А я витримаю.
Попросила Івана відвезти мене до доньки, там я заспокоюсь. Та й Іринка помітила, що я якась сумна ходжу. Тая нічого їй не сказала.
Відтоді минуло 5 років. Я і досі п’ю чай з Ганною, балакаємо з нею. Тільки я перестала скаржитись на холодок у своїх стосунках з Іваном. Та і я стала помічати, що чоловік більше вдома сидить. Уже не ходить так на прогулянки.
Я не знаю, чи вчинила правильно.Я переступила через невірність чоловіка і тепер у нас є сім’я. Хто зна, що б було, якби я тоді не змовчала. Мабуть, сиділа б самотня і нікому не потрібна.. Хоча від моменту, коли я дізналась про зраду у душі, ніби діра зробилась…
Як ви гадаєте, жінка зробила правильний вибір? Ви б на її місці вчинили так само?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!