Ми з чоловіком давно одружені, маємо свою квартиру та чудову роботу. Однак, для повного щастя нам не вистачало малюка. Ледь не щодня я купувала різні тести на вагітність та з нетерпінням чекала, коли побачу дві омріяні смужки. Навіть зверталися за консультацією до місцевих лікарів у приватну клініку, заплатили шалені гроші за діагнози та різні ліки.
У мене все було чудово, жодних відхилень не виявили. А ось чоловік Марк ще довго сидів у лікаря в кабінеті, а мене не пускали. Здавалося, що минула ціла вічність, хоча насправді я просиділа у коридорі 10 хвилин. Марки вийшов з дуже засмученим, навіть не дивився на мене.
– Я не можу мати дітей, лікар сказав, що шанси нульові, – тихо відповів чоловік, коли ми зайшли додому. Всю дорогу у машині ми мовчали на не дивилися один на одного.
Він казав, що готовий мене відпустити, адже я заслуговую на щастя.
– Я буду поруч з тобою завжди. Ми щось обов’язково вигадаємо, – відповіла вперто та обійняла міцно Марка. Почула, як він шмигнув носом та витер зі щоки сльози.
І я знайшла вихід – всиновлення. Ми їздили до сусідньої області в сиротинець, я купувала спеціальні речі та носила накладний живіт. Не обов’язково всім знати про наш хитрий план.
У дитячому будинку нам показали немовля – маленьку дівчинку, яку знайшли на порозі тиждень тому.
– Ми не знаємо, хто її мама, поруч не було навіть записки, – відповіла нянька.
Я заворожено дивилася на дівчинку. Вона так солодко посміхалася, немов їй снилося щось прекрасне. Відчула, як всередині мене розливалося тепло, аж до кінчиків пальців. І зрозуміла, що Катя – наша доля.
Через місяць ми оформили всі документи, потайки поїхали до пологового будинку, щоб всі родичі думали, що я дійсно народила. Ніхто навіть не запідозрив, що Катя нам не рідна. Бабусі так раділи та ні на секунду не відходили від коляски.
Здавалося, що я потрапила у справжню казку. Катя росла здоровою дівчинкою, її все цікавило, вона швидко навчилася говорити та ходити. Я з Марком ледь від щастя не плакала.
А через рік сталася цікава ситуація. Ми якраз готувалися до першого дня народження Катрусі. Того дня мені стало погано, я не могла спокійно стояти на ногах, у голові паморочилося й нудило. Я спершу перелякалася, що це може бути отруєння. І боялася заразити донечку, тому хутчіше поїхала у лікарню на огляд.
– Пані, тут нема нічого дивного, ви вагітна. Термін невеликий, всього 4 тижні. Я вам випишу ліки, щоб стало легше, – спокійно відповіла літня акушерка.
Я не знала, що відповісти. Можливо, що це просто помилка? Перепитала декілька разів, але відповідь була одна – я вагітна. Однак, вирішила приховати цю новину від чоловіка. Однак, ввечері на мене чекав справжній скандал. Марк випадково побачив ліки для вагітних та аналізи.
– Ти мені зраджуєш, так?! Невже тобі зі мною так погано? А про нашу доньку ти подумала?! – кричав він.
Я хотіла йому пояснити всю ситуацію, але він вперто мене не слухав. Тоді я просто зателефонувала до лікаря та записала нас на прийом. Марк здав всі аналізи та дивився на мене так, немов це я винна у всіх бідах світу. А тоді знайомий лікар запросив його до кабінету. І знову я опинилася у тому коридорі, це хвилини йшли повільно. Серце шалено билося, немов от-от вистрибне з грудей.
І тут вийшов Марк. Я помітила, що він плакав. Чоловік підбіг до мене та впав на коліна:
– Вибач за всі ті погані слова, які я тобі говорив. Це справжнє щастя, лікар сказав, що такий випадок – це просто шанс на мільйон. І це точно моя дитина, нема жодних сумнівів!
Звісно, що я не могла на нього довго сердитися. А вже через 8 місяців я тримала на руках нашого синочка Павлика. Катя щодня хотіла гуляти з братиком у парку, гралася з ним та оберігала.
Відтоді минуло майже 20 років. Мої дітки вже дорослі, часто приїжджають до нас з Марком у гості. Здається, що Катя та Павлик – це подарунок від Всевишнього за нашу з чоловіком віру та терпіння.
Ви погоджуєтеся з такою думкою? А ви б змогли прийняти чужу дитину?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!