Я завжди вірила, що кохання здатне перемогти все. Мріяла, що матиму один шлюб на все життя. І неодмінно вийду лише того, кого щиро любитиму.
Тому, коли зустріла Віктора думала, що він той самий. Між нами промайнула іскра, і все було наче в романтичному кіно. А тоді ми побралися. Влаштували велике весілля в наметі. Аби нас привітати прийшло пів села. Три дні гуляли.
Потім ми переїхали до міста. Жили в гуртожитку, тулилися, та були щасливі. Згодом народилась наша донечка – Наталя. Чарівна блакитноока дівчинка. Ми багато працювали, мріяли, що отримаємо квартиру від держави. Та раптом почалась криза 90-х, а про власне житло вже й не йшлося. Тоді я й запропонувала:
– Переїдьмо до мами в село. Я роботу там знайду, їжі вистачить, ти – їздитимеш до міста.
– А й справді, що нам тут робити.
Ми повернулися в село, і скажу чесно, я жодного дня не сумувала за містом. Жити на природі – чудово, ще й донечці було добре зростати й гратися з іншими місцевими дітьми.
Віктор і надалі працював у місті, щодня добирався на автобусі. Він ніколи не скаржився, та дедалі частіше залишався на ніч у друга в місті. Казав, так зручніше. А тоді приїхав і зізнався:
– Я йду від вас, більше так не можу. Донечці скажеш, що мене на роботу направили кудись далеко. Я телефонуватиму час від часу і гроші висилатиму.
Я не полюбляла влаштовувати сцени. Тому навіть не сперечалася. Хоча страждала страшенно. Не вірила, що таке може зі мною статися і все чекала, що чоловік оговтається і не поїде. Та цього не сталося.
Вітя зник з нашого життя. Перший рік він щомісяця висилав гроші, часом телефонував і говорив з донькою. Все обіцяв, що повернеться, а наша Наталочка так вірила.
– Татусю, я тобі навіть подарунок приготувала, а ще навчилась готувати твої улюблені смажені пиріжки.
– Доню, як я про них мрію, не уявляєш.
Згодом колишній перестав висилати гроші, а з часом моя щиросерда доня вже йому й не вірила. Вона виросла і поїхала на навчання. Зустрічі з батьком ніколи не шукала.
Зараз Наталя вже доросла, живе з чоловіком у місті й має двох синів підліткового віку. Вони чудові хлопці, щотижня до мене в село приїжджають і допомагають по господарству.
Своє життя я так і не влаштувала. Не вірила більше в кохання. А нещодавно, повертаючись додому з магазину, я побачила на порозі якогось старого чоловіка.
– Що, не впізнаєш?
– Вітя, це ти?
– Я.
– Чого приїхав.
– Поговорити хочу. А Наталка де?
– Вона вже доросла, має власну сім’ю.
– Дай мені її адресу чи номер телефону.
– Нащо?
– Хочу із нею поговорити. Розумієш, я хворий, жити не довго залишилось. Не хочу йти зі світу, так і не побачивши її.
– Я мушу подумати. А зараз йди собі.
– Наталка добра, вона мене не покине, я знаю.
Я й гадки не мала, як вчинити. Не хотілося, щоб Віктор використовував доньку. Вона не мусить його доглядати. Це не чесно!
Порадьте, як мені бути? Дозволити зраднику бачитись із донькою?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!