Сталась у мене ситуація, після якої я в жіночу дружбу більше не вірю!
Ярославі я завжди довіряла все, навіть найбільші свої таємниці. Звісно, коли в мене коханець з’явився – теж стриматись не змогла. Ну а як про таке щастя можна не розказати?
З чоловіком у мене все давно вже глухо. Спимо в різних ліжках, живемо як сусіди. Тільки й того, що дитина спільна та штамп у паспорті. А я молода ще, мені хочеться всього й одразу! Уваги, любові… Ну і для здоров’я чогось. Спочатку мене все це ображало, а з часом я вже й рукою на все це махнула. Думала, не бути мені більше щасливою.
А потім я побачила в магазині Артема. Господи, який же то чоловік! Він там охоронцем працював, але це точно робота не для нього. Гарний, високий, а статура яка… Точно в моделі треба було йому подаватись!
Я по п’ять разів на день по покупки бігала, аби його зайвий раз побачити… Та і він мною зацікавився, я одразу це побачила.
Десь місяць ми з ним одне одному посміхались біля каси, а потім я таки не витримала та запросила його до себе на каву. Чоловік на роботі був у цей час, донечка – у садочку. Ніхто нам не заважав, ну і сталось воно все так, як сталось. Один раз – це ж ще не зрада, правда?
Та де перший, там і десятий. Закрутився в нас такий роман… Я і в книжках про таку любов не читала!
– Ой, Яся, аби ти тільки знала, яка я щаслива! Соромно наче трохи, що воно все в Назара за спиною в нас закрутилось. Але кинути Артема я точно не зможу! – ділилась я з подругою емоціями.
– То і не кидай, – відповідала мені подруга на мою сповідь. – Поки ніхто не знає – то не зрада. Правило таке є. Ти що, не знала?
Завжди Яся знаходила, чим мене втішити. За це я її і любила.
Здавалось, нарешті я мала все, про що в цьому житті мріяла. Але щастя було недовгим…
Уже через три місяці дізнався мій Назар про мої пригоди. Прийшов додому на чотири години раніше, а Артем якраз мені обід готував на кухні… Чоловік у мене не дурний, одразу два плюс два до купи склав. І подав на розлучення.
– Ярославо, ти прикинь! Він на розлучення подає. Ха, та кого він собі знайде? Кому він треба такий? Ще на колінах приповзе та буде благати, аби я назад вернулась! – розповідала я подрузі, як і завжди.
А вона у відповідь лише мовчала.
– Це я йому сказала, – відповіла нарешті Яся. – Я тебе здала. Давно на Назара око поклала, але мовчала. Ти ж подруга моя. Але ти сама винна, не треба було скакати в гречку.
Ох і зла я тоді була! Це ж треба було таку змію на грудях пригріти! Вона на мого чоловіка задивлялась весь цей час, брехала прямо мені в очі. І шлюб мій теж через неї розпався! Аби вона не патякала зайвого – усе б добре було. А так… Лишилась я з дитиною, без грошей, без квартири… Нас же Назар повністю забезпечував, я вдома сиділа всі ці роки. А Артем… Не звикла я на зарплату охоронця жити, тому його і кинула.
І як після цього в дружбу вірити, скажіть мені?!
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
А хто ж у всьому насправді винен?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!