Скільки себе знаю – завжди мене тягло в село. Мабуть, то все через оці бетонні джунглі… Куди не глянь – будинки, висотки. І зірок вночі не побачиш, бо світиться Київ, наче новорічна ялинка.
У селі в нас взагалі родичів ніколи не було, кілька поколінь росло у багатоповерхівках. Ясно, що хочеться мені іноді відчути всю красу сільського життя.
– То може таки гайнемо на ці вихідні до твоїх батьків? – просила я одно свого чоловіка.
Він у мене хлопець сільський, усе дитинства провів у селах Черкаської області. Так я любила його оповідки про ліси та річки, про гори з глини… А він тільки й того, що розповідав. Хоч би раз мене туди на вихідні завіз!
– Слухай, Маринко. Ти ж знаєш, що зараз сезон картоплі? Як припахає тебе мама – до посиніння на тому городі стирчати будеш. Воно тобі треба? Мені – ні. Я і так на роботі втомився, – відмахувався Сашко.
У нього завжди так: то городи, то картопля, то пшеницю в село привезли – все що хочеш вигадати може, аби тільки не кидати свій комп’ютер на самоті.
Але не вигадав ще світ такого чоловіка, якого б жінка не могла переконати. Тому зібрали ми свої пожитки та й гайнули до батьків на вихідні.
Заїхали в магазин, скупились в дорогу… А там – така краса! Словами не описати. І дерева, і садки, і небо таке… Синє-синє! У столиці я наче й не бачила такого ніколи. Мабуть, нема коли просто ту голову уверх задирати.
Приїхали ми до свекрухи, вона дуже зраділа. Побігла в хату та й винесла нам дві пари рукавиць і одяг старий.
– Оце ви, діти, якраз встигли! Ми на город зібрались! – посміхалась вона нам.
Чоловік глянув на мене, сподіваючись, що я додому захочу вже їхати. Та де там! Я була серйозно налаштована збирати урожай.
Люди добрі, я ж не знала, що то така мука! Цілий день під сонцем із зігнутою в три погибелі спиною – це ж справжній жах, їй Богу! А скільки там жуків усяких повзає, черв’яків… Просто фу!
Здавалося, я до вечора не доживу. Але ж день не вічний. Вибрали картоплю, зібрали гарбузи, переносили сіно ще й вечеряти приготували, поки сонце сідало.
Я не відчувала ні рук, ні ніг. А потім ми сіли за стіл.
У той момент наче рукою всю втому зняло! Сидиш біля мангала, дивишся на вогонь, свекор співає пісень під гітару. Чоловік зі свекрухою сміються з якихось історій, наминаючи шашлик. Поблизу гавкає пес сусідський, а на небі такі зорі, яких я зроду не бачила. І так добре на душі стає, що про всі біди свої забуваєш, думки усі голову покидають.
На ранок поїхали ми вже додому. Руки болять, ноги болять, чоловік ледь дише.
– То що, наступної суботи знову до твоїх? – весело мовила я до Сашка, коли ми вже доїжджали додому?
– Ти здуріла? – запитав здивовано він. – Я думав, ти більше і думати про сільські пригоди не будеш!
Ох вже ці люди, які в селі виросли… Ніяк вони не зрозуміють, чого нас, міських, до природи тягне.
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
А де більше подобається вам? У селі чи в місті?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!