Ми з дружиною прожили довге сімейне життя, виростили гарного сина. А тепер, коли мені шістдесят років, а дружині – п’ятдесят сім, я зрозумів, що ми стали чужими людьми. Я планую розлучитися з нею та одружитися з сусідкою.
Я ніколи не очікував такого у поважному віці. Але виявляється, навіть зараз можна закохатися і так сильно, що не можеш залишатися бездіяльним. Річ у тому, що я не маю з ким про це поговорити. Відчуваю, що мене ніхто не зрозуміє. Більш того, самому вже важко наважитися на такі кардинальні зміни. Ми прожили з дружиною разом понад 30 років. У нас є вже дорослий син, який покинув наш дім 5 років тому.
Напевно, саме з того часу, коли син з’їхав, ми з дружиною перестали відчувати один до одного що-небудь. В домі стало тихо і похмуро і це нас віддаляло. Тепер я розумію, що роками нашу сім’ю тримало виховання дитини. А тепер немає нічого, що б тягнуло нас один до одного. Я вирішив внести трохи барв в наше життя, запропонував переїхати в село, насолодитися природою, спробувати щось нове, але вона – міська пані. Щоправда, від дачі не відмовилася. Ось і купили.
Але, як виявилося згодом, дача – їй також не до душі. Жінка так і сказала: “Кожному своє. Хочеш порпатися в городі й закривати соління на зиму? Так і роби! А я буду сидіти й дивитися телевізор. Я так відпочиваю”. От і просиділа все літо перед екраном, переглядаючи серіали й ток-шоу.
Як тільки я попрошу в неї про якусь допомогу – відмовляє, кажучи, що дуже хвора. І так її “хвороба” виникає лише тоді, коли потрібно щось робити та зникає одразу ж, коли я все сам дороблюю. Вона стала так лінива і неймовірно нудна.
Восени, коли дачний сезон закінчувався, я вирішив, що не хочу повертатися у квартиру. Але вона й чути не хотіла. Не могли знайти компроміс, поки жінка не сказала: “Ти залишайся тут, а я їду в цивілізацію”. Здається, ми обоє лише зраділи такому рішенню.
Ми домовилися, що вона приїжджати, але, крім друзів, до мене ніхто не навідувався. Я їздив додому за 80 км, але вистачало заночувати лише одну ніч, як мені страшенно хотілось вернутися на дачу. І причина не лише у свіжому повітрі.
В тому селі, де ми купили дачу проживала дуже симпатична самотня жінка, якій трохи за 50. Я не хотів починати ніяких стосунків, але серце покликало. Я все запрошував її в гості. Вона спершу не сприймала мене, бо одружені чоловіки, казала, її не цікавили. Але згодом, напевно, її серце також покликало. І вона почала приходити. Зовсім на трохи. Лише приносила щось смачне і втікала. На 23 лютого я чекав дружину. Все підготував, прибрав. Але вона не приїхала, її знов “хвороба” спіткала. Вирішив запросити сусідку. Вона прийшла, залишилась на ніч. З того часу, почався наш, скажімо, роман.
Я так і не повернувся у квартиру. Заїжджаю хіба 2-3 рази на місяць. Дружині кажу, що весь час город займає, а воно так і є. З сусідкою нас ще ніхто не підозрює, чуток по селу немає. Але все ж поглядають на мене косо, мовляв, чому я тут без неї так довго. Дружину мою багато хто знає. Знайомилися, коли та в магазин ходила.
Тепер я налаштований розлучитися з жінкою, і одружитися з сусідкою. Не говорив ще їй, але вона не відмовиться, думаю. Єдине чого боюся – це осуду людей.
Сусідку точно заклюють тут, мовляв, розлучниця. Друзі та син ніколи цього не приймуть, бо вже ж ми з жінкою довго прожили разом. Дружину потрібно тягати по процедурах з розлучення. Я б хотів всього цього уникнути, але так неможливо. Мені не потрібно нічого ні з ким ділити. Все б віддав. Залишився б лише у цій хатині в селі з коханою.
А жінка…, я впевнений, що вона не сумуватиме за мною. Син рідко з нами контактує, але все ж, не хотілось би його засмучувати. Це дуже важкий крок, який тягне за собою багато наслідків. Але хіба мені потрібно доживати життя в нещасті?