Настя дві з половиною години сиділа з дитиною, щоб маля нарешті заснуло. І ось ця довгоочікувана мить, коли маля важко засопіло і, здається, нарешті задрімало. Жінка ледь поворухнулася, щоб встати з ліжка, а син уже дивився на неї своїми оченятами. На сон не було навіть ніякого натяку.
– Мама,- пробурмотіла дитина.
— Що таке, сину? Їсти? Потерпи трохи. Через два дні у мами будуть гроші. Тоді куплю і поїсти. А потім в садок підеш, коли підростеш трохи. Там тебе точно добре годуватимуть.
Дитина навіть гадки не мала, про що це говорить матір. Син тільки розплакався і почав ворушити пальчиками, ніби чогось просячи.
Жінка важко зітхнула, взяла дитину на руки, встала з ліжка. Вони обоє попленталися до холодильника, ніби там і справді могло щось бути. Але дива не сталося. Всередині вони знайшли тільки шматок черствого хліба.
Настя взяла його, вмочила у теплу воду. і дала дитині.
Далі жінка взяла банку, що стояла на підвіконні. Варення. Вмокнула хліб у джем і знову подала синові.На полиці завалялася жменька макаронів. Ще десь точно була цибулина. Треба це все зварити. Але вже завтра. На сьогодні он хліб є.
Жінка дивилася, як жадібно син жує розмоклу хлібину. Тоді налила в пляшечку води і дала йому попити.
А собі не залишила нічого. Доїсть за малим, якщо тому буде забагато.
Після такого скупого сніданку обоє вляглися в ліжко. Грілися під покривалом. Доки дитя щось бубніло собі під носа своєю вигаданою мовою, мати думала про те, яким стало її життя і що вона може дати цій малечі.
Ні батьків у неї не було, ні чоловіка. Тільки дитина на руках. Допомогти в чотири тисячі на дитину катастрофічно не вистачало. Так, хоч щось, але того було дуже мало в порівнянні із сьогоднішніми цінами. Дитина ж росте, розвивається – за нею доглядати треба.
Настя заплакала.
Якось вона навіть думала влаштуватися на роботу. Але як? Дитину на кого лишати? Та й освіти порядної немає.
Дитина заснула. Жінка обережно підвелася з ліжка і почала трохи прибирати у квартирі. Треба було винести сміття, бо вже тиждень з дому не виходили. Назад Настя йшла дуже повільно. Була весна. усе так гарно цвіло, що поспішати до вбогого житла навіть не хотілося.
Біля входу у під’їзд дівчина натрапила на старого чоловіка. Він шукав щось у кишенях. Стояв з пакетом, а в ньому було багацько продуктів.
Цей чоловік мешкав поверхом вище. Але Настя особисто знайома з ним не була.
– Вам помогти?
Чоловік оглянувся. А тоді сунув їй пакет, щоб та потримала.
От би Настя могла це все собі із сином забрати.
– Тебе як звати?
– Настя я.
— А я Петро Данилович. Донесеш мені пакети до квартири?
– Донесу.
Завела старого в дім. І так майже по дорозі.
– Дякую тобі!
— Важко вам самому тут? – запитала Настя.
— А кому зараз легко? Що тобі?
На очах жінки з’явилися сльози.
— Сідай, у ногах правди немає. Мені вже сімдесят років. Син за кордоном. Старша онука в університеті, онук до школи ще ходить. Я їх майже не бачу. Донька вийшла заміж. Переїхала в інше місто. Забули про мене всі. Сам собі тут господарюю тепер. Єдине що гроші мені надсилають.
Чоловік пішов до сусідньої кімнати. Витяг там із шафи пакети із солодощами і сунув Насті в руки.
– Бери! Це німецькі. У мене і так цукор піднявся – їсти не буду.
Настя аж зніяковіла.
– Бери, бери! На ще м’яса дам тобі. Мені це все не можна – надто важкі продукти для шлунку. А ти ще молода.
— Не потрібно, дідусю….
– Не розказуй мені тут. Молоко бери і хліб.
Так чоловік спакував сусідці два повних пакети продуктів.
– Дякую вам!
— Немає за що. Іди до сина, почастуй малого.
— Може вам чимось помогти?
— Та я не знаю навіть. Уколи робити вмієш?
– Вмію.
– Тоді станеш мені у пригоді. записуй номер.
Коли Настя повернулася, то син ще спав. Вона поставила пакети на кухні і почала їх розбирати. Похапцем дістала кілька цукерок і почала сама їх жадібно ковтати, ніби вперше у житті бачила. Дуже смачно! Далі дівчина вперше за стільки часу взялася варити обід. На приємний аромат зреагував і син. Прокинувся і почав плакати.
– Зараз поїмо!
Вона взяла маля на руки, понесла на кухню, де на столі стояли різні страви. Таким радісним та спокійним Настя ще ніколи не бачила свого сина. Ситий.
Настя й сама вперше так ситно поїла. Тоді вимила посуд і вирішила зателефонувати дідусеві.
– Добре, що набрала. Щось мені недобре. Сходи в аптеку, я тобі скаже, що купити.
– Зараз прийду до вас!
Настя взяла сина і пішла до сусіда.
— Що у вас?
— Із серцем щось. У мене таке часто. Досі якось сам собі ради давав. А тут зовсім недобре стало. Ось папірець, тут все пише. Усі ліки.
– А давайте укол поставимо. Легше стане!
Старий погодився.
– В аптеку таки сходи. Ось гроші.
– Сходжу зараз!
Коли дівчина повернулася, то чоловік уже був на ногах. Щось робив на кухні.
— Вам уже полегшало?
– Краще. У мене таке буває. Ти сідай! Чай питимемо.
Весь цей час дитина гралася з дідом. Дивно, навіть не боялася незнайомого чоловіка.
— Ми вже підемо. І так засиділися.
— Та ти не спіши. Сядь.
Настя сіла.
– У мене тут ідея є. Тобі потрібна робота?
– Так.
— То будеш мене доглядати? Я тобі чесно платитиму.
— Я вам і без грошей поможу.
– Не в тому річ. Просто треба, щоб хтось був постійно поруч. Усяке може бути. Вік не той уже,- дідусь простяг Насті банківську картку. – Це моя пенсійна. Будеш і мені, і собі купувати. Там гроші є, не переживай – на всіх стане.
— Не треба так. Що ви..
– Усе добре. Чого постійно перечиш? Тобі сина ростити треба. Поки я живий, буду вам помагати. А ви мені. А далі буде видно.
— Але…
– Без але.
Настя трохи подумала. Зрештою, втрачати не було що. Та й виходу іншого не було. Взяла карточку.
Дідусь посміхнувся.
Як вам історія?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!