Мабуть, настала і моя черга поділитись своєю сповіддю. Скажу чесно: ця історія не для вразливих.
Кілька років тому я пішла на першу свою роботу. Фірма — малесенька, роботи — море. Там я загиналась із самого ранку до самої ночі, аби заробити якісь три копійки.
А тоді подруга сказала, що в її компанії шукають спеціаліста мого профілю.
⁃ А що? Я за тебе можу поручитися. Будеш у сусідньому відділі працювати, мені хоч на обідах не так нудно буде. Та й зарплатою тут, скажу чесно, не ображають.
Послухала я все це, подумала… Та й вирішила, що хто не ризикує, той і шампанського не пʼє. Співбесіду пройшла швидко, у колектив влилась легко, робота була не важка. Словом, дякувала я всім богам, що таки не побоялась і пішла шукати кращої долі.
Тільки одна річ трохи мене непокоїла: начальник. Він то компліменти не дуже доречні мені робив, то якось обіймав неоднозначно… І це ж прямо перед усіма колегами! Та ніхто нічого про це не казав, я вже думати почала, що то він так до всіх ставиться.
А тоді на моєму столі почали з’являтися то квіти, то цукерки, то подарунки. А Максим Васильович тільки ходив та посміхався мені щодня все більше.
Якось я затрималась в офісі аж до вечора, бо не встигала підготувати документи до наради.
– Іринко, а зайди до мене в кабінет, будь ласка, – сказав мені керівник, поки я сиділа в комп’ютері.
Хочете читати ще більше цікавих історій? Підписуйтесь на канал: https://t.me/+Wi4_EbzXw7Q5M2Zi
– Ой, ви тут?! Зараз зайду, хвилинку! – відповіла я і аж підскочила від страху. Я ж думала, що всі вже давно додому пішли.
Зайшла ж я в той кабінет, а там і свічки, і шампанське. Усе для чудового рандеву! Але ж я знала, що в Максима Васильовича жінка є, діти. Та і старий він для мене, взаємністю відповідати точно не хотілось.
– Проходь, Іринко. Не соромся. Я ж знаю, що теж тобі подобаюсь, правда? А як ні, то яке мені до того діло? Працювати і далі тут хочеш – заходь. Ні – я тебе не тримаю, – почав мені пояснювати начальник…
Зрозуміла я, до чого діло йде, та й сказала, що він не дуже вдалий час вибрав. Мовляв, жіночі дні в мене, треба якось через тиждень зустрітися, аби “діло довести до кінця”. І він згодився.
Цілий тиждень я наче на голках ходила, не знала, що ж його далі робити. Посада в мене була хороша, зарплата теж дуже навіть пристойна.
Та все ж, коли настав час, пішла я в той готель, адресу якого мені Максим Васильович дав. Зібралась з духом, постукала у двері, він відчинив уже в самих трусах.
– А ти що тут робиш, Любко?! – заверещав керівник, коли біля мене побачив свою дружину із заявою на розлучення в руках.
Не знаю, що там далі в них було, але Максим Васильович кілька днів тому звільнився. Мабуть, не дуже йому сподобалось, що я номер дружини знайшла та вивалила всю правду.
А що? Він сам мене перед вибором поставив. І я думаю, що обрала правильний варіант!
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Ще більше цікавих історій від автора читайте за посиланням: https://t.me/+xOpeSMR55r5hZTIy
Напишіть нам в коментарях у Facebook!