Того дня я спокійно крутила на кухні огірки. Я вже давно так підробляю. Роблю консервацію на замовлення. Грошей не багато, та для пенсіонерки вже щось. І раптом у квартиру залетіла моя донька Оля. Вона була розлючена і відразу ж почала кричати.
– Мамо, як ти могла зі мною так вчинити? Такий сором!
– Що сталось?
– Ще питаєш?
– Я нічого не розумію.
– Тебе, як нормальну людину запросили у вишуканий ресторан. А ти принесла 800 гривень? Хоч би порадилась.
– Хіба ж це мало?
– Звісно. Там за одне місце 2000 гривень заплатили! Це ж навіть не половина. Уяви, що про нас подумають?
– А що тут уявляти, ми зовсім не заможні, це ж не секрет!
– Нічого ти не розумієш. Я й так із цим живу.
Мені так прикро стало. Адже ми з чоловіком чесні працьовиті люди. Мій Микола на війні служив до 2019 року, серйозне поранення отримав, мало не помер, а потім на пенсію вийшов. Я в бібліотеці раніше працювала. Заробляла не багато, але завжди шукала підробіток.
Так, свати значно заможніші. У них двоповерховий будинок, автівка. А все тому, що сват все життя чиновником був і крав, де тільки міг. Сваха ніколи й не працювала. То чому ми гірші за цих людей? І чому 800 гривень це вже не гроші?
Я намагалась щось пояснити дочці. Та вона мене не слухає. Обожнює свекрів. Неодноразово мені казала, що саме такими мають бути батьки. Адже нашого зятя повністю забезпечили, влаштували на роботу, квартиру подарували. Та я не бачу, чим пишатися. Адже він самотужки нічого не досяг. Навіть в інститут по блату потрапив.
Саме тому, прошу, поясніть мені, невже я щось погане зробила? Як мені надалі себе поводити?
Вибачте. Даних поки немає.