Свого брата я дуже люблю, хоча ми не росли разом і рідні лише по татові. Батько покинув маму заради молодшої. Мені тоді лишень шість років було. А він зі своєю коханкою поїхав до Києва. Там і народився Назар.
Коли мені виповнилося десять років, тато вперше привіз брата до нас. Я тішилась, що маю рідну людину. Відтоді ми бачились раз на рік, коли Назара привозили до бабусі. Та я полюбляла бавитись з ним. З часом ми почали спілкуватися навіть, коли брат їхав додому.
Та минуло кілька років і ми з мамою опинилися в скруті. Тоді мусили покинути все і поїхати в село, де у мами був будинок. Я ніколи не шкодувала, що все так склалося, адже в Карпатах почувалася надзвичайно добре. І нехай в нас не було вбиральні, та наш будинок знаходився далеко від міста, мені завжди було затишно в ньому. Саме тому, навіть здобувши освіту, я повернулась в наше село. А згодом зустріла там кохання свого життя і побралась.
– Чого ти в тій дірі застрягла? Їхала б до мене в Київ! Я б допоміг, і нормального нареченого тобі б знайшов! – казав завжди Назар.
Брат не розумів, чому я залишилась в селі. А я не могла збагнути, як можна взагалі жити в такому великому місті. Назар жодного разу у мене не був. Він тепер директор компанії та раніше відпочивав лишень закордоном. Та відколи почалась війна все змінилось. Цьогоріч брат подзвонив мені та повідомив:
– Я з подружкою їду на Буковель, хочемо до тебе на день приїхати!
– Звісно, вам сподобається.
Я дуже раділа. Ми з чоловіком перебудували старий будинок і зараз в нас доволі затишна оселя, три кімнати, навіть душова кабіна є. Лишень вбиральня й далі на вулиці, адже з каналізацією тут не просто.
До приїзду Назара ми ретельно підготувались. Цілу кімнату виділили. І ось нарешті брат приїхав, увійшов, роздивився і зареготав.
– Нііі, ми тут не залишимось! Ти що? Як взагалі так можна жити?
– Чого, ми нещодавно лишень ремонт зробили.
– І де він? Твій ремонт?
Мені було так ніяково. Дівчина Назара все реготала і навіть їсти відмовилась, дивилася на все з такою зневагою. Вони й години в нас не побули, поїхали далі. І, відверто кажучи, більше я їх бачити не хочу. Як гадаєте, варто підтримувати спілкування з такими родичами чи ні?