– Ти тільки глянь на інших діток, – бідкається пенсіонерка Галина Петрівна,– бігають, граються, на самокатах катаються. А мій внук що? Тільки сидіти може і спостерігати за ними. Як старий дід, їй-богу.
– Так у вас теж є велосипед. Ви ж самі розповідали, що батьки дитині купували. Він наче десь на майданчику стоїть. Хіба не так? – зауважує сусідка.
– Та є в нас і велосипед, і самокат. Усе купили. Але який із них толк? Так і лежать собі. Ніхто цим усім добром так і не користувався жодного разу. Максимко навіть дивитися в той бік не хоче. Ясно, що дитину зацікавити треба. А тоді й навчити, як їздити на тому велосипеді. Це все обов’язок батька. Але моєму зятеві діла до цього нема. Постійно тільки про роботу говорить. Це його єдине виправдання. А до того, що дитина не розвивається йому діла немає. Ніколи не пробачу йому того, що наше дитя сидить, як амеба. Навіть бігати толком не вміє.
Максимкові, онукові Галини Петрівни, нещодавно виповнилося шість років. Він завжди виходить з бабусею на дитячий майданчик, щоб посидіти на лавочці серед шумної дітвори. Втім, безпосередньої участі в іграх дитина ніколи не бере. Він тільки задумливо креслить щось своїм черевичком на піску. Але, що б так не розповідала бабуся, Максим – дитина дуже вихована та інтелектуально розвинена. Тут на виховання батьків уже гріх жалітися.
Але Галина Петрівна переконана: для такого юного віку її онук аж надто кволий. Який сенс з його кмітливості, якщо той навіть на велосипеді проїхатися не може? А про комунікацію з іншими дітьми жінка взагалі мовчить. Максим постійно тільки сидить на лавочці, думає про щось, слухає розмови дорослих. На ігри з іншими дітьми йому байдуже.
– Хорошого в цьому немає нічого. Як ми колись росли? У постійному русі. А цей тільки сидить. Але, що я можу зробити? Я постійно кажу про це зятеві. Це ж його обов’язок – виховувати сина. Я вже занадто стара, щоб вчити дітей на велосипеді кататися. Але Дмитрові все одно. Він, бачите, працює постійно. Дитина вже до школи пішла, а йому досі ніколи. Максим же нічого не вміє: ні плавати, ні на велосипеді їздити, ні на роликах кататися, ні просто бігати. Як він на фізкультурі зможе здавати щось? Здоровий хлопчик повинен бути активним.
– Ну але ж твій зять і справді багато працює.
– Так всі працюють. Але попри це встигають і дітей виховувати, а не тільки виправдання шукати. Наш Максимко ще й боїться всього. А від спорту ой який далекий. Це батько його так навчив. Розпестили його. Що захоче – все під носа принесуть. хай би сам пройшовся хоч раз. Так що з велосипедів і самокатів у нашій сім’ї толку ніякого.
– І не буде, якщо той і надалі стоятиме просто так.
– А я про що! Я б і сама витягла йому щось на майданчик, але сил уже немає. Та й сам Максим від такої ідеї тільки відмахується. Каже, що ому краще просто посидіти на лавці. А все тому, що батько в нього такий. До сина йому діла немає! Приносити гроші в дім – мало. Треба про сім’ю ще й дбати.
Направду, Галина Петрівна зятя не дуже любить. Хоча спочатку він і видався їй непоганим хлопцем. А потім усе те, за що жінка цінувала молодика, почало її страшенно дратувати. Дмитро був спокійним, позитивним, працьовитим. Зате, як стверджує теща, байдужим до всього.
Живе вся сім’я у великій трикімнатній квартирі. З’їхалися з Галиною Петрівною перед народженням Максима. Пенсіонерці довелося продати свою однокімнатну квартиру, діти назбирали трохи грошей і разом вони взяли просторе житло… Правда у кредит. Але за рік цілком його виплатили.
– Раніше Дмитро мені подобався. Думала, який же славний парубок трапився моїй Даринці. А потім ми почали жити разом. Тоді я в ньому і розчарувалася. Вони й дитя народити довго не могли. Аж сім років планували, уявляєш? Це ж такий відрізок часу, що інші б трьох зробити встигли. Але нарешті з’явився на світ Максим. Але й тут я з часом почала помічати, що Дмитрові дитина зовсім не потрібна. Він за ним зовсім не дивиться.
За розповідей пенсіонерки дізнаємося, що, на відміну від чоловіка, матір Максимка і справді працювала не покладаючи рук. У побуті ж стільки клопотів. Навіть присісти було ніколи.
Зате Дмитро жив так само як і до народження сина. Працював до пізньої ночі. Ходив у спортзал. Грав з друзями футбол. Зустрічався з колегами щоп’ятниці. На все це батько час знаходив, але навчити сина кататися на велосипеді не міг – зайнятий.
– Довкола Максима і так постійно кружляє матір з дружиною. Куди ще мені лізти? Йому і так предостатньо уваги,- виправдовувався Дмитро.
Якщо глянемо на ситуацію з двох боків, то збагнемо, що з одного боку дорікнути батькові навіть немає чим. І справді гіперопіка до добра ніколи не приводила. Якщо за Максимом є кому наглянути, то переживати немає за що. З іншого ж боку син також не може вирости без уваги батька. Хто ж тоді дасть йому приклад? Матір чи бабуся? Вони, на жаль, навчать скоріш стриманості та спокою, аніж активності та впевненості в собі. Про це, власне, постійно і говорила Галина Петрівна.Колись думала, що тато зацікавиться сином пізніше. Але з часом так нічого і не змінилося.
Отож, виходить так, що Максимко росте без батька, хоча той із його життя нікуди не зникав.
– Як сирота. Зовсім без чоловічого виховання росте. Який же з нього господар буде? Ніколи зятеві не пробачу, що дитина у нас така квола! – хитає головою Галина Петрівна.
А як вважаєте ви: Максимові потрібне батьківське виховання чи йому і так достатньо гіперопіки з боку матері та бабусі?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!