Стою в черзі. Надворі вже вечоріє, але після роботи я все одно вирішила збігати у свій улюблений супермаркет.
Стискаю в руках лимон, хліб і редьку Дайкон. Оглянулася мимоволі. Бачу, позаду чоловік, теж без кошика. А набір у нього куди колоритніший, аніж мій: коньяк, Пепсі і той же лимон.
– Дамочка прикупила собі прутня, – чую за спиною.
Я аж оторопіла. Повертаюся. Це сказав той самий незнайомець з коньяком. Більше нікому. Бачу, що він показує на мою редьку і зуби скалить.
– Чоловіче, – кажу, – невже це джерело вітамінів вам щось нагадує?
Чоловік розсміявся і закивав головою.
– І що ж? – уточнюю я.
Незнайомець окинув мене переможним поглядом і видав те саме слово, що на букву Х починається.
Я мовчки дивлюся на нього.
Мати я не люблю, але чути доводилося. Втім, тим же відповідати не збираюся.
– Ти диви. А я думала, що редьку Дайкон брала. Хто ж це вас так у житті обділив ерудицією? Природа?
– Шо?- розчервонівся співрозмовник.
– А то, – відповідаю йому. – Кожен бачить тільки те, що хоче або чого йому в житті не вистачає. Тепер робіть висновки. Я бачу, бо мені замало вітамінів в організмі. А вам чого мало?
Чоловік ще дужче почервонів, але тепер, здається, від сорому.
– Чого ви кричите? Люди довкола! – обурився джентльмен.
– Не переживайте, тут усі дорослі люди. Немає чого соромитися. Всі все і так розуміють.
– Та що ти собі дозволяєш? Що це за натяки у мій бік?
– Та нічого. Головне, не соромтеся. Це природно. Так буває.
– Досить про мене такі дурниці говорити! – обурився чоловік.
– Може, і собі редьки купите? Компенсує трохи ваші утрати.
– Чоловіче, ви не тут стояли! – у розмову втрутилася якась бабулька.
– Майте совість, – звернулася я до жіночки, – людині і так не легко живеться. Знаєте, обділеним модна і без черги.
– А чим це він обділений?- запитала старенька і тільки-но я відкрила рот, як мене обірвав цей незнайомець.
– Та ідіть ви!- обурився він і вибіг з магазину. Навіть товар не взяв, з яким стільки простояв у черзі.
– Що у вас там? – запитала мене касирка, коли я нарешті підійшла до прилавка.
– А у вас продають мізки? – запитала я.
– Ще не завозили, – засміялася жінка, розуміючи, про що я.
– Жаль, бо тут комусь дуже треба. Товар першої необхідності, так би мовити!
Як вам історія?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!