Мій син Андрій уже давно одружений. Ми з дружиною усіляко йому допомагали. Спершу вони з Катею жили в нас. Але скоро Катя зрозуміла, що жити в старому будинку та ще з городом, на якому вічно знайдеться робота – не її стиль.
Вони переїхали, винайняли дорогу квартиру в центрі міста, хоч ми пропонували їм лишитися і зробити ремонт у будинку.
Ми з Настею намагалися постійно допомогти їм облаштуватися. То грошей підкинемо, то побутову техніку подаруємо.
А тут вони й про машину почали мріяти. Я якраз недавно купив іномарку з салону. Та й почали просити нас, що їм більше тої машини треба. Воно ж бо зручно! Домовились продати за пів ціни, а там помалу розрахуємось.
От уже три роки, як вони на ній їздять, а нам віддали лише малу частину коштів. Ми й не вимагали, бо в них народилась дитина – дівчинка. То й ми самі розуміли, що витрат побільшало.
Та нам і самим був потрібен автомобіль, я ще працюю, пішки на роботу цілих 20 хвилин. А вже ж немолодий! Тоді й запланував знову взяти кредит на нову машину, цього разу для себе.
Якось сказав синові, що можна було б почати повертати борг хоча б частинами. Син відреагував несподівано:
– Таке придумали на старості літ нову машину купити…
– Сину, я працював більше від тебе.
– Не треба мені цим дорікати.
– Я все думав, що ти візьмешся за голову, бо матимеш хоч найменший стимул – повернути борг.
– Як не купили квартиру, могли хоч машину подарувати!
Він пішов, гримнувши дверима. А через кілька днів кинув на стіл гроші і демонстративно запитав:
– Більше нічого тобі не винен?
З того часу не відповідає на дзвінки. Катя теж не бере трубку. Онуки ми вже не бачили кілька місяців.
Не розумію, чим ми сина так тяжко скривдили?
Вибачте. Даних поки немає.