Я виходила заміж без приданого. Жили ми бідно. А сім’я була велика: я, троє молодших сестер, хворий дідусь, мама і тато. Батьків я майже не бачила, бо вони важко працювали. Я і за господаркою доглядала, і молодших сестричок няньчила.
А свекри мали велику хату на 3 поверхи і ще літню кухню. В кожного по поверсі: на першому – свекри, на другому – старший брат Артем з дружиною, на третьому – ми. Та тільки про затишок тут не було й мови. Пані Світлана та її син Артем постійно нагадували про моє вбоге становище і закликали до вдячності за їх неабияку доброзичливість до мене.
Та все було не так. Прибрати – то у мене руки криві, постійно якийсь бруд за мною залишається. Приготовану мною їжу ніхто й куштувати не хотів – викидали свиням. Я не права й кроку ступити в тому домі. А про вільний час поруч з улюбленим серіалом й мови не йшло. Одного разу взялась прасувати сорочки коханому на роботу і тут до мене підійшов Артем, кинув кілька своїх «лашків» і чекав моєї реакції. Я мовчки взялась прасувати і його одяг, та згодом про це гірко пошкодувала:
– Сильно не тисни, а то ще обпалиш, – повчав він.
– Та я що якась незграба по-вашому? Нащо тоді поставив? Іди, сам прасуй. Може, у тебе краще виходить?
І тоді в кімнату влетіла його мати. Бачили б ви її очі. Вона готова була перетворити мене у попіл.
– Та як ти смієш пащекувати до мого сина? Навіть не торкайся до його одягу! Негідниця!
Ну ви уявляєте, яке там пекло було. Врешті ми так посварилися, що я взяла речі й пішла ночувати до батьків. Тоді вже чоловік Петро вирішив збудувати нам окрему хату, аби був спокій нарешті. Він поїхав на три роки у Польщу, працював понаднормово.
Я й сама старалась знайти якийсь підробіток, працювала позмінно в піцерії. Всі ці три роки жила з батьками і чекала на чоловіка. Зі свекрами та Артемом не спілкувалась.
Минуло 12 років. Ми збудували гарну хату, влаштувались. Добудували гараж, де чоловік обладнав автомайстерню. Петро ремонтує машини, продає запчастини. А я займаюся хатніми справами.
За ці роки стосунки з його родиною були натягнуті. Проте поступово конфлікти згладились. Ми часто заходили до них на чашку кави, бачились на свята. Та свекруха постійно старалась вколоти мене болючим словом. А Артем дивився якось зверхньо. А до моєї племінниці Оксанки, у мене були родинні почуття. Та щоразу, глянувши на її батьків і бабусю з дідусем, розуміла, що вона виросте такою ж. Але Оксанка росла розумною і спритною дівчинкою. Швидко все вловлювала і була напрочуд кмітливою. Тому й мріяла про освіту у крутому виші. Тоді й зайшла мова про позику.
– Невістко, позич грошей, то ж твоя племінниця! Подумай про її майбутнє! Ти самостійна, забезпечена, можеш дозволити собі будь-яку розкіш… Окрім того, ти перед нами у боргу.
– Що? Та я у вас і грошей ніколи не брала, тим паче у борг.
– А забула, що після весілля жила з нами в одній хаті. Ми прийняли тебе під свою крівлю!
– Ви так мене прийняли, що я аж втікала!
– Як ти швидко загордилась! Як тільки у сім’ї повелися гроші, зразу відхрестилась від нас? А забула, як ми прийняли тебе без приданого? Бог тобі суддя! Ніколи не забуду й не пробачу такої лютої невдячності! Ще вмиєшся гіркими сльозами!
Ту сварку чуло все село. Однак я не відчувала сорому. Це свекруха та її синочок, який звик жити лише подачками, в черговий раз продемонстрували своє підле нутро. Спершу дорікали мені, ставились, як до прислуги, а коли зайшла мова про освіту, зняли свою «корону», та під нею – «лиса голова», порожнеча, нічого. Не варті вони наших грошей!