Я зростала в селі, завжди батькам допомагала на городі, з худобою легко поралася. Та згодом все ж вирішила до міста поїхати. Спочатку навчалась, а потім і кохання своє зустріла. Михайло був міським хлопцем. Тож коли ми побралися, вирішили залишитися в обласному центрі.
Ми важко працювали й згодом отримали двокімнатну квартиру. Там і народився наш Андрійко. Жили досить добре, не шикували, але всього нам вистачало. Щотижня їхали до моїх батьків, допомагали їм, а вони за це давали нам городину, молоко, все домашнє, смачне.
Згодом син виріс і вирішив створити власну сім’ю. Привів свою кохану познайомитися. Світлана працює в салоні краси, робить манікюри й досить гарно заробляє. Я вирішила, що час її взяти з нами в село. Але мій Андрій відразу зауважив:
– Моя кохана не для городів. Подивись на її руки, пані!
– І що? Можна в рукавицях працювати, або ж вимити руки.
Та навіть після весілля жодного разу Світлана з нами не поїхала. Хіба лиш на шашлики.
Роки минали, народилася в нас онучка. Мені було шкода, що молоді вимушені жити на орендованій квартирі. А коли моїх батьків вже не стало – я запропонувала.
– Переїдьмо в село, а діти нехай в нас живуть.
Чоловік погодився. Він завжди мріяв на природі жити. А молоді так зраділи, словами не передати. Відразу почали мріяти, як перероблять нашу квартиру.
Ми переїхали навесні. Відразу ж город засадили. Думали, що діти допоможуть. Але ні, навіть не запропонували. Та ми впоралися, ще й восени молодим три мішки картоплі дали, буряків, моркви. Згодом курей купили, мочали яйця їм передавати.
Наступного року ми вирішили, що будемо вимагати, аби син приїхав допомагати на городі. Наприкінці квітня йому зателефонували:
– Вже час саджати городину, приїдьте зі Світланою, допоможіть!
– Ти що, в нас робота, вирватися ніяк не зможемо.
Лишень згодом я дізналась від колишніх сусідів, що в молодих гуляння всі вихідні були.
І ось, серпень місяць. І раптом зателефонував син:
– Як у вас, врожай хороший? Ато помідори й перці такі дорогі.
– Хороший врожай, вже й консервацію роблю.
– О, то ми приїдемо на вихідних, візьмемо трохи овочів.
– А хіба у вас роботи немає? Зможете вирватися?
– Заради овочів вирвемося.
– Знаєш сину, та я не думаю, що варто. Ми саджали не багато, бо ж ви нам не допомогли. Не знаю чи вистачить на зиму.
Син страшенно образився. Та ми з чоловіком вирішили, що маємо їх зі Світланою провчити. Може наступного року приїдуть допомагати.
Думаєте, я мала б дати овочі молодим?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!