Моя мама завжди казала мені : “Якщо має бути твоє, то буде й знайде тебе будь-де.” Це стосувалося й чоловіка. Однак коли мені стукнуло 30 років, про заміжжя навіть і не йшлося, я почала сумніватися у тій маминій теорії.
Проте одного разу він таки знайшов мене….
Якось шукала в мережі номер телефону однієї компанії, оскільки мені потрібна була їх послуга, і випадково помилилась однією цифрою і зателефонувала не туди. Та на щастя, ніхто не відповів, а з другого разу вже додзвонилась туди куди треба. Через декілька годин віддзвонює мені той номер:
– Ви до мене телефонували ? — каже мені якийсь чоловік.
– Так, перепрошую, я випадково. Помилилась номером. — відповіла я.
– Хм, зрозуміло. То може вже й випадково познайомимось? — запропонував незнайомець.
Дивною мені видалась його пропозиція, але я чомусь погодилась. Так ми й познайомились. Він розповів мені про себе, а я коротко про себе. Він потім зізнався, що думав ніби його друзі дали мені його номер телефону. Він довго не вірив мені, що я справді просто помилилась телефоном. Казав, що він відчуває, що усе це не просто так.
Далі наше спілкування на тому зупинилось. Він більше не дзвонив і я не бачила в цьому сенсу, оскільки Володимир був з Києва, а я з Вінниці. Проте через деякий час Володимир телефонує вдруге.
– Привіт, незнайомко з чарівним голосом, за яким я вже встиг заскучити ! Ти чому не дзвониш? Я тебе ще жодного разу не бачив, але мене вже тягне до тебе… — заявив він.
– Як це можливо? — здивовано запитала я.
– Я й сам цього пояснити не можу. Тому хочу негайно зустрітися з тобою.
– Ха-ха-ха, розсмішив! Це неможливо! Між нами мінімум 280 кілометрів — далі мовила я.
– Чому це неможливо? Усе можливо, якщо цього дуже захотіти.
Не повірите, але через два дні Володимир назначив побачення й сказав чекати його на вокзалі о 16 годині. Мене це неабияк здивувало, але приємно! На мить я подумала про те, що можливо він справді моя доля. Того дня я навіть пожартувала до мами, сказавши, що їду на вокзал зустрічати її майбутнього зятя.
Ось і поїзд прибув. І просто переді мною — двері четвертого вагона! Бачу: з нього виходить чоловік і прямує до мене, ще й всміхається мені.
– Когось очікуєте, дівчино ? — запитав він.
– Так, чекаю брата — вирішила пожартувати я.
– Не обманюй мене Софіє. Звідки ти знала, що я їду в четвертому вагоні?
– Я не знала, це просто співпадіння — сказала йому я.
– Ні! Софіє, запам’ятай, співпадінь не існує! Це доля!
Від тоді я й закохалась у цього загадкового незнайомця. Після цього Володя приїжджав частіше. Через пів року він приїхав свататися.
– Скільки можна їздити до тебе? — сказав. — Я і дня без тебе не можу. Виходь за мене! Я ж люблю тебе і знаю, що ти мене любиш теж.
Що я могла відповісти? Адже проти долі не попреш і проти кохання також. Мама таки мала рацію, коли говорила ті слова: “Якщо має бути твоє, то буде й знайде тебе будь-де.”
А чи вірите в таке ви?
Більше цікавих життєвих історій тут – https://t.me/+xOpeSMR55r5hZTIy
Напишіть нам в коментарях у Facebook!