Давним-давно жив один старець, який мандрував країною. Він встиг побувати у багатьох містах та селах, допомагав бідним, завжди вислуховував та давав поради. Так рознеслася про нього слава на інші країни та люди хотіли познайомитися з мудрим дідусем.
Однак, через декілька років мандрів він вирішив повернутися на Батьківщину. Але сусіди та друзі зустріли його не так радісно:
– Нарешті ти згадав про нас. Поки ми всі разом трудилися у полі, ти просто утік геть!
– Ще й, певно, крав гроші у тих нещасних людей.
– Ти шахрай. Удавав з себе мудреця!
– Пияк! Провалюй з нашого села, ти тут чужинець.
Але мудрець ніяк не звертав на слова сусідів. Він далі впевнено йшов додому, до своєї хатинки, яка знаходилася майже біля лісу.
Один юнак побіг услід за дідусем:
– Чому ти їм нічого не скажеш? Тільки мовчиш і мовчиш. Хіба тобі неприємно, що люди ось так поливають тебе брудом?
– Ні.
– Чому?
– Пішли зі мною до хатинки, я тобі все покажу.
У хаті дідусь знайшов стару сорочину, яку вже встигли погризти миші. Штани обдерті та зношені. А чоботи діряві та ледь тримаються на нозі.
– На, одягай, – нахабно кинув юнакові в обличчя одяг.
– Я не буду.
– Чому?
– Навіщо мені ці ганчірки? Я не волоцюга!
Дідусь посміхнувся та відповів:
-Ти не хочеш одягати таке лахміття, бо знаєш, що цей одяг не для тебе. Так само і чужа думка. Ти сам в праві вирішувати, які слова на себе “одягати”. Я сам знаю свою дорогу і всі добрі чи погані вчинки. Ніхто, крім Бога, не має право мене засуджувати…
Напишіть нам в коментарях у Facebook!