Як пробачити собі такий гріх?! Совість мене гризе, що так і не назвала вітчима батьком. Лише після його відходу я зрозуміла, що то була за людина…

Коли мені було вісім років — батьки вирішили розлучитися. Мені зовсім нічого не пояснили. Тато, якого я дуже любила, просто зібрав речі та пішов. А мама наче й не дуже страждала. Принаймні я ніколи не бачила, щоб вона плакала, чи скаржилася. Саме тому я і вирішила — в усьому винна вона. Батько не міг мене просто так покинути. 

Усі пазли остаточно склалися, коли мама привела Сергія. Я зрозуміла — він і є причиною розлучення. За рік вони одружилися. Та я ненавиділа вітчима так сильно, що всіляко намагалася зруйнувати їхній союз. Натомість він мало не щодня приносив після роботи мені смаколики, подарунки. А я навіть не дякувала.

 – Ти ніколи не будеш мені татом! Ненавиджу! Не зможеш купити мене. Тато все одно повернеться.

Сергій був терплячим, він ніколи мене не сварив. А рідний тато жодного разу мене не провідав. Я вирішила, що це мама йому забороняє. І одного дня після школи пішла на батькову роботу.  г

Коли тато побачив мене — він зовсім не зрадів. 

 – Що ти тут робиш? Тобі не можна приходити в офіс.

 – Тато, я хочу з тобою жити! Забери мене. Я знаю, що це мама винна!

 – В чому? Послухай, в мене вже інша сім’я, йди додому.

Я чула татові слова, але їх не розуміла. Просто повірити не могла. В сльозах прийшла додому. Там був Сергій. Він дуже злякався.

 – Ріднесенька, що сталося? Хто тебе образив?

 – Тато. Я йому не потрібна.

 – Красуне, але ти мені дуже потрібна. І мамі. Ти найдорожче, що в нас є.

Коли додому повернулась мама, вітчим сказав, що вона мусить нарешті усе мені пояснити. Бо я вже не дитина і маю право знати. 

Виявилося, що тато кілька років жив на дві сім’ї водночас. Вже й син у нього від іншої жінки народився. А тоді одного дня він просто обрав ту сім’ю і пішов. Аліменти платив на мене, але бажання зустрічатися не мав. Казав, що нова дружина забороняє.

Після того я заспокоїлася. Та ту образу завжди тримала в серці. З рідним татом більше не спілкувалася. 

Згодом я закінчила школу і дуже мріяла вступити в медичний університет. Та навчання було дуже дороге. Я вже змирилася, що доведеться попрощатися з мрією стати лікарем. Ходила, наче у воду опущена. І тут одного вечора покликав мене Сергій.

Пошепки

 – Слухай. Ось гроші. Хочу, щоби ти стала лікарем. 

 – Але ж це величезна сума?

 – Я спеціально збирав для тебе!

Повірити не могла, що чужа людина вирішила віддати мені такі гроші. Врешті, вітчим так давно мріяв про нову машину. Цієї суми цілком би вистачило. 

Згодом я поїхала на навчання. Та раптом Сергій мені зателефонував.

 – Привіт. Ми в місті. Маму забрали в лікарню, приїжджай.

Я відразу відпросилася з занять і приїхала. У неньки відірвався тромб. Вже за кілька годин її не стало. Я навіть попрощатися не змогла, бо матуся не прийшла до тями. А так хотілося сказати, що шкодую про все, що вона ні в чому не винна.

Вітчим підтримував мене, як міг. Хоча йому також було дуже важко. А тато навіть на похорон не приїхав. Досі не розумію, як він так міг.

Минуло кілька місяців. Сергій став для мене єдиною підтримкою. А одного вечора заявив:

 – Доню, я вирішив поїхати на заробітки. Важко мені тут. А так хоч користь буде.

 – Але куди? Здоров’я вже не те, не варто.

 – Все добре. Якщо я зможу тобі допомагати — то буду щасливий. 

Врешті Сергій все ж поїхав. Я залишилась одна. Було дуже самотньо. Врятувало кохання. Саме в такі важкі часи зустріла свого Валентина. Він, до слова, нагадував мені вітчима. Такий же виважений, спокійний. Згодом ми вирішили одружитися. 

Сергій приїхав на весілля і подарував нам 20 тисяч євро. Сказав, щоб придбали собі гарну автівку. А сам і далі їздив на своїй старенькій Ниві.

Надзвичайно вітчим зрадів, коли я народила. Увесь час він нам допомагав, щомісяця висилав гроші. Та згодом кудись пропав. Я телефонувала, але ніхто не відповідав на мої дзвінки. Лише згодом мені повідомили — Сергій помер, раптово, так само як мама.

Зараз я згадую, що так жодного разу й не назвала його татом. Не сказала, як сильно люблю і наскільки вдячна за все. Батько — це не той, хто народив, а той, хто поруч був, хто підтримав. Ви зі мною згодні?

Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.

Напишіть нам в коментарях у Facebook!