– Як так? Шестеро дітей, повно онуків, а вам ліки нікому купити? – Донька пропонує варіант, та в нас сумніви

Ми з чоловіком вже досить старі. Йому 82, мені 76. Життя прожили гідно, працювали, шестеро дітей виростили й виховали. У нас чотири сини й дві донечки, десять онуків. Друзі завжди казали:

 – Ось вам нема що перейматися. Матимете підтримку на старість!

Я була впевнена, що це так і буде. Адже діточки зростали добрими й чуйними. Та згодом усіх дітей розкидало по світу. Один син в Бельгії залишився, інший – в Португалії. Молодша донечка в США. Поруч залишилася лише старша Людмила і два сини. Але кілька років тому доня зізналася:

 – Мамусю, ви ж розумієте, я вже теж не молода.

 – Дорогенька, 58 – то не є вік!

 – Воно так, але я дуже хвора. Лікар каже, що жити мені максимум два роки. Але ви не засмучуйтеся, таке життя.

Ця новина розбила мені серце. Люда завжди була для нас особливою дитиною. Не тому, що перша, а тому, що найдобріша, найближча до серця.

Ви не уявляєте, яке це горе – власну дитину пережити. Я думала, що не впораюсь. Та якось змогла. Але через цю біду ми з чоловіком почали хворіти. Якось вмить стан погіршився. 

Молодша донька приїхати не змогла, вона навіть на похороні Люди не була. Трохи сини допомагали. А потім почалась війна. Молодший Дмитро мав військовий досвід, тож пішов захищати Батьківщину. Залишився лиш Сашко, який по життю не путящий. Жінка покинула, нічого досягнути не зміг. Він нас майже не провідував.

Зараз чоловік мій вже майже не ходить, все забуває, я теж лишень по хаті пересуваюсь. Нам нікому продукти купити, ліки з аптеки принести. Днями сусідку просила.

– Як так? Шестеро дітей, повно онуків, а вам ліки нікому купити?

Пошепки

 – Ось так воно і виходить.

 – То нехай грошима скинуться й доглядальницю наймуть.

 – Певно не хочуть.

Після цієї розмови я розплакалась, а тоді коли донька телефонувала, поскаржилась:

 – Доню, як нам жити? Сашко допомагати не хоче, онуків взагалі не видно і не чути.

 – Мамо, а може краще відправити вас в будинок для літніх людей! Там хоч лікарі є, нагляд цілодобово.

 – Не знаю, якось це важко.

Донька, мабуть, забула, що в нашій країні будинки для літніх зовсім не такі, як в США. Хто туди потрапляє – довго не живе. Чого лише варті ті фотографії, що публікують, де стареньких б’ють і зв’язують. 

Я в розпачі. Можливо краще знайти людину, яка нас доглядатиме за будинок? Страшно доживати віку, помремо – навіть не знайдуть, так і будемо лежати.

А ви як вважаєте, що робити в такій ситуації? Чи дійсно краще в будинок для літніх?

Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.

Напишіть нам в коментарях у Facebook!