– Олексюк! Мар’яно, негайно поясни все чоловікові,- наказали мені командирським тоном.
Цієї миті я, мале дитя, яке ніби й справді у чомусь провинилося, стою з похиленою головою. Втім, почуття провини – це тільки прикриття. Знітилася я від страху, що рука Олени Іванівни, моєї першої вчительки, якою вона так розмахувала, потраплять мені в обличчя. Не знаю, як це вдавалося іншим дітям, але я з нею знайти спільної мови не могла. Що ж такого страшного трапилося? А те, що 7-річна я подумала, що поруччя створені для того, аби з них з’їжджати. Ось і все. Ну олії у вогонь підливало тільки те, що я чомусь намагалася виправдатися.
– Хіба тобі не соромно?
Я присоромлено киваю і починаю плакати. Насправді ж мені аніскілечки не жаль через скоєне. Однак я все одно залишаюся безсилою перед грізною вчителькою наді мною.
Далі пригадую шкільну лінійку. Усім знайоме урочисте дійство. Але тоді у мене знову щось пішло не за сценарієм. Вкотре стою перед усіма дітьми, їхніми батьками та вчителями і мене сварить директор.
– Що скажеш на своє виправдання?
Я знизала плечима.
А що ж, я люблю читати книги, розповідати історії, танцювати. Зате терпіти не можу хулігана Вадима із сусіднього класу. Але чомусь усі вирішили, що саме я повинна допомогти йому з успішністю і дати хороший приклад. Того дня я поверталася зі школи, а Вадим вирішив зайнятися своїми хуліганськими справами. Почалася сутичка. І якась шкільна ябеда розповіла про все директорові.
А зараз я повинна була якось пояснити, що попри всі обов’язки, мені нецікаво з Вадимом, а йому нецікаво зі мною. Йому байдуже на літературу, зате з нього вийшов би хороший військовий. Втім, я чомусь і слова вимовити не можу. Хлопець також не зронив ні слова. Визнаю, що не такий він уже й безстрашний хуліган.Саме відтоді ми й стали друзями.
Але знаєте, що найцікавіше? Цього разу я не опускаю голову і не ховаю погляд. Дивлюся на всіх напрочуд зухвало.
Якось взимку стою у себе вдома. Дивлюся, як повільно з неба опускаються сніжинки. Вони так схожі на пір’я білих птахів. Паралельно їм морозиво. Пломбір. Такий смачнючий. Вдалині помічаю сусідку з онуками. Через деякий час вона підходить ледь не до самих воріт мого дому і тепер ми дивимося у вічі одна одній.
– Які щоки… Їх зі спини видно. А ти ще й морозиво їси.
Раптом мені так сильно захотілося виправдатись. Мовляв, у мене зріст великий, при такому моя вага – ще й недостатня. І взагалі я їм дуже мало. Ось тільки це морозиво і все. Батьки у мене взагалі худі, отже і я також буду. Генетика.
Втім, замість слізливої промови, кажу, щоб тітка дивилася за собою і своїми сопливими онуками.
– Ой, все батькам твоїм розкажу!
Ну й нехай. Мені 16, а не 3. Що вони мені зроблять?
А тепер пригадалися мені роки, коли я працювала у рекламі. Тоді я вже навіть заміжня була. Тоді-то мій свекор, сидячи за столом і приготовлений мною сніданок, раптом вирішив дати мені урок.
– Хочу присоромити тебе за місце твоєї роботи. Ось поясни мені …
Це він жартує так? Присоромити? Мене? У такому віці? Смішно таке чути. Не він мені платить – не йому вирішувати, де мені працювати. Відтоді я більше не запрошую батьків свого обранця в гості.
За той час, який мені вже вдалося прожити, я встигла збагнути, що нам завжди доведеться виправдовуватися. За що? А за все. За те, що живете не так, як того хочуть інші: за те, що щасливі, коли це не подобається вашому оточенню; за те, що робите власний вибір, якого всі намагаються вас позбавити.
Якщо сторонні вимагають від вас виправдань, то це припідносить їх на вашому фоні. А якщо ви й справді маленькі духом, то протистояти несправедливостям дуже важко. Погоджуючись з усіма звинуваченнями, ви залишаєте себе без сил, можливостей, досвіду та ресурсів.
А якщо ви сильні внутрішньо, то маєте повне право чинити на свою користь. Вам навіть немає чого соромитися.
Запам’ятайте, що ви маєте право не піддаватися маніпуляціям інших. Ви можете взагалі оминати їхню думку. Не слід живити їхнє его. Хто хоче бути скривдженим, той знайде можливість образитися.
Зараз поясню, що робити, якщо і справді у чомусь є ваша провина. Я говорю просто:
– Вибачте. Що мені слід зробити, щоб перекрити завдані мною незручності?
Але якщо я не винна, але від цього залежить моє щастя, я не намагаюся викручуватися чи брехати.
– Обговорімо ситуацію, щоб такого більше не трапилося. Спробуємо знайти компроміс, – ось що я говорю у таких випадках.
Але я ніколи не піду на повідку у тих, хто чекає від мене марних виправдань. Це не моя справа і не мої проблеми. Нехай та людина самотужки розбирається з тим, що їй не до вподоби.
А взагалі я все життя брала приклад зі своєї мами. Їй постійно казали, яка я погана донька, натомість вона відповідала:
– А я її люблю. Навіть пишаюся нею. У моєї доні все добре виходить. Головне, що вона щаслива. Тепер я й сама постійно повторюю ці слова
– Зате я собі подобаюся й у мене все добре виходить. Я собою пишаюся. Головне, що я щаслива. Отож, усе, що я хотіла донести вам, будьте щасливими і любіть самих себе.
Що про таку життєву філософію думаєте ви?
А ви поважаєте себе та свої кордони?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!