Коли почалася війна, то ми з Павлом одразу поїхали до його мами в Ужгород. Там спокійніше, до кордону близько. Бо тоді дійсно було дуже і дуже небезпечно залишатися в столиці, коли Ірпінь та Буча були під окупацією.
Але Марія Василівна мені встигла всі печінки виїсти. Самі розумієте, які то сварки та скандали були вдома. То я не так речі поставила, то погано посуд помила чи пилюку витерла. А коли свекруха дізналася, що я і бограч не вмію варити – то взагалі нарекла безрукою господинею:
– Боже-Боже, як це ви всі з голоду ще не пропали? Ти геть нічого не вмієш!
Павло заступався за мене. Але пані Марія була непробивна, як танк. І якщо у неї поганий настрій – то всім його зіпсує. Вона не мала подруг, пересварилися зі всіма сусідами та продавцями на районі.
На щастя, у червні ми повернулися додому. Я аж спокійно видихнула, коли переступила поріг рідної квартири. Тут я господиня і ніхто не буде командувати. Ну від свекрухи ми не відреклися, приїздили на свята в гості. Але то таке, на 2 дні, чисто погоститися за столом та переночувати.
Однак, сьогодні був черговий обстріл. Я взяла дітей та одразу спустилася в укриття, молодша так плакала і дуже істерила. Ми живемо в район Охматдиту, куди влучила ракета. Люди досі розбирають завали, кажуть, що багато постраждалих.
І от дзвонить до мене свекруха:
– Бери дітей і хутко купуй квитки до Ужгорода! До кінця літа в мене поживеш.
– Ні, не треба.
– Як це не треба? Хочеш, аби наступна ракета у твоє вікно залетіла і я власних онуків поховала?!
Навіть Павло цього разу став на бік матері:
– Вона має рацію. Ви бодай до кінця літа перебудете, потім школа почнеться.
– Та я не доживу з твоєю мамашою і до кінця того тижня!
– Послухай – вже 8 загиблих! Ти про дітей подумай! Я тебе взагалі зараз силоміць в потяг запхаю!
Я не хочу повертатися до свекрухи, аби знову мені мізки клювала. Краще вже до друзів поїду чи закордон до мами в Португалію….
Що мені робити?