Кілька днів тому Тамара Павлівна розмовляла зі своєю донькою. Цікавилася справвами її сім’ї, зокрема розпитувала про онуку.
Дуже вже любила вона Романку. Ось і того разу попрочила її до телефону на кілька слів.
-Не можу, її вдома немає. Вона зараз живе з Іваном. Квартиру орендують.
-Як з Іваном? Мене чому на весілля не кликали?
– Яке весілля? Не було ніякого весілля.
-Ви там подуріли чи що?! – заголосила бабуся. –Живуть разом, а весілля не було.
-Ой Господи, мамо. Зараз усі так роблять. Поживуть, побачать, як їм разом, а тоді й знатимуть, робити весілля чи ні. Уже не ті часи, мамо, щоб роками ходити залицятися. Тепер усе простіше.
-Ми з твоїм татом раз перед весіллям бачилися! І нічого, прожили у мирі. Двох дітей виховали.
-Мамо, кажу ж часи не ті.
-Зараз приїду і покажу вам часи!
-Мамо, не починай.
– Хай інші роблять, що хочуть, а моя внучка так жити не буде!
Жінка знала, що сперичатися з матір’ю – справа марна. А молодь її навіть слухати не буде – це ж очевидно.
Зате бабуся добре знала свою правду і відступати не збиралася. Усе ж таки вона старша і її всі повинні слухати.
Спершу треба походити, позалицятися, придивитися, тоді весілля зіграти і сім’ю облаштовувати. А як інакше?
А когось досі взагалі сватали лише за договором батьків, молоді один одного не знали, і нічого, жили потім багато років разом! Сім’ї он які міцні були!
Дочка Тамари тількиважко зітхнула, бо знала, що їх із донею та Іваном чекає у найближчі кілька днів. Бабусю ж не переконаєш. Прикро, що старенька може наговорити зайвого і зіпсувати життя молодим.
-Нічого повз тебде не проходить. Як же звикла чужими долями керувати, – спохмурніла мати романії. Сама ж вона була переконана, що із заручинами і справді поспішати не слід.
Сам же Іван із простої сім’ї. Ясна річ, що сім’я іншого зятя хотіла б, але вибирати не їм, а Романії.
Колись і в її молодості таке було. Дмитро – зять Тамари, теж був із бідних. Виріс у багатодітній сім’ї. Що тільки теща не робила, щоб завадити весіллю. На які тілкьи хитрощі не йшла.
Усе ж таки Дмитро виграв у цьому двобої. Але теща з ним знатися ще довго не хотіла. Тільки коли внучка народилася, змінила гнів на милість.
Ось так, влізши в життя доні, старенька тепер хотіла скерувати і долю онуки.
Скільки років минуло, а старенька і досі не пробачила ні доні ні зятеві їхній непослух.
Зрештою, усі в сім’ї розуміли, що причина розбрату точно не Дмитро. Але якщо останній своєчасно змовчав, то Іван точно язика за зубами тримати не буде. Такий за словами в кишеню не лізе.
Усе ж таки бабуся до міста приїхала.
-Ще не така стара! З усіма розберуся!
Рому мати про все повідомила, тому вона разом з Іваном зустріла стареньку на вокзалі. На хлопця Тамара Павлівна навіть не глянула. Одразу до Роми кинулася. Уже видно, що добром ця зустріч не скінчиться.
Зате онука бабусиного гніву не боялася.
ВІдвезли пенсіонерку до орендованої квартири. Вона жіночці сподобалася. Невеличка, зате балкон шикарний, поверх сьомий, височенько, але така краса з вікон відкривається.
У квартирі чисто, цим онука бабусю потішила. Але, як тільки Тамара бачила Івана, то пригадувала, з якими намірами сюди приїхала.
-Щось ви сорому не маєте. Щоб ось так жити без весілля чи заручин.Так можна тільки чоловікові та дружині. А ви одне одному хто?
-Це вже застарілі правила. Ми живемо так, як хочемо. Поки я буду реверанси з нареченим робити, його вже хтось переманить і лишуся старою дівою!
Доки жінки розбиралися, Іван вирішив помити посуд. Як тільки старенька це помітила, то знову дісталося онуці.
– Чоловік у домі посуд миє, а ти ляси точиш?
-Так і це нормально. У нас кожен допомагає іншому. У цьому немає нічого такого.
Бабуся аж за серце вхопилася. Щось усі аргументи вона раптом розгубила.
Думала, приїде, насварить, вони голову схилять і по її зроблять. А тут ще й у відповідь щось кажуть. Мають наглість.
А Ромка ще й якою язикатою виявилася. То те, то се і сил злитися вже немає.
Так провела старенька в онуків кілька днів. Ось нарешті проводить її молодь на вокзал.
Повезли на власній машині. Такого старенька не очікувала. Молодці, звичайно ж!
Донька Тамари вже й не знала, що думати. Чекала матір в гості з острахом. Але та випурхнула з машини весела, ніби нічого й не було.
-Нехай живуть. А що вже. Не указ ми їм. Хороший хлопець, добре їм разом буде,- засміялася бабуся.
Мама Роми аж рота роззявила.
-Що ви там таке бабусі показали, що вона так думку змінила?
-Просто любимо її.
Тамара Павлівна тільки розсміялася.
А як до такого питання ставитеся ви?
Чию думку в цій історії ви підтримуєте?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!