Ще навесні теща почала нам надзвонювати. Просила, аби приїхали із городом допомогти. Вона зовсім не може зрозуміти, що ми обидвоє працюємо і не можемо витрачати час й сили на городину, яку можна купити в супермаркеті. От скажіть, нащо мені гарувати на землі, як за два дні я зароблю стільки грошей, що зможу забити підвал картоплею, морквою і всі необхідним.
Та Зоя Михайлівна цього ніколи не розуміла. Хай би там що – город понад усе. Тож після тривалих вмовлянь ми з дружиною поїхали в село. Я заспокоював себе, що фізична праця теж корисна. Та вже у перший день зірвав спину. На вечір сів перед телевізором, хотів відпочити, взяв з холодильника сир і копчене м’ясо, аби бутерброд зробити.
– Чого ти це харчі взяв?
– Хотів перекусити.
– Але ж скоро вечеря.
– Я вже голодний, дружина сказала, що до вечері пів години.
– В мене так не заведено. Як їсти, коли заманеться, то продуктів забракне. Я економлю.
Я нічого не сказав, та це все мене обурило. Тобто я витрачаю свій час, аби їй допомогти, а вона мені пожалкувала один бутерброд? Зранку в мене боліло все тіло. А ще я відчував голод, адже порції в тещі були двічі менші за ті, що я звик їсти. Я нахабно пішов на кухню, дістав чотири яйця і посмажив собі з підчеревиною, не чекаючи на сніданок.
Теща, почувши, що я пораюсь на кухні відразу прибігла.
– Але я кашу планувала на сніданок.
– Її я теж їстиму, не переймайтеся.
Зою Михайлівну це обурило. Вона пішла до дружини і сказала:
– Як твій чоловік стільки їсть, то привозьте продукти із собою!
– Мамо, він так звик!
– Мені з вашо допомоги жодної користі! Проїсте більше, ніж зробите.
Це було вже занадто. Я сказав дружині, що ми їдемо геть. Теща страшенно образилась. Кілька місяців не дзвонила. І ось нещодавно почала знову докучати дружині. Катя не витримала.
– Любий, ми мусимо поїхати до мами, вона сама не впорається. Вже тиск височезний підіймається. Не дай Боже впаде на тому полі.
– І чого я маю це робити? Вона ж мені бутерброд пошкодувала.
– Цього разу ми візьмемо із собою харчі!
Я погодився, куди ж дінешся. Але мав свою ідею, як відомстити. Наступного дня із самого ранку поїхав в супермаркет і накупив повні торби делікатесів. Ще й кілька кілограмів м’яса на шашлики. Ми приїхали в село і я наказав дружині все перенести в холодильник. Не минуло й пів дня, як я побачив, як теща тягне мою червону рибу з упаковки.
– А що це ви робите?
– Хотіла скуштувати.
– Не можна. В мене все розраховано.
На вечір після роботи я насмажив м’яса. Зоя Михайлівна принципово не йшла їсти з нами. Тоді я вирішив її покликати.
– Ви можете з’їсти чотири шматочки. Та тільки не більше, – жартував я.
Вона образилась і пішла геть. Та інакше я не міг. Мусив її провчити. Щоправда, дружина цього не зрозуміла.
– Нащо ж ти так жорстоко? Вона ж все життя так живе. Економить кожну копійку!
Та я такого не розумію. Якщо теща хотіла, щоб я їй допомагав, мала навпаки робити все, щоб мені догодити. Чи не так?
Вибачте. Даних поки немає.