– Як ти могла мою квартиру на свинарник перетворити? – А то хіба ваша? Забули, як нам її дарували? – Не тобі, невісточко, а сину! Твого тут нічого нема!

Коли мій син сказав мені, що збирається одружуватися — я була на сьомому небі від щастя. Андрій у мене вже давно не хлопчик. 30 років — ідеальний вік для створення власної сім’ї. 

Улянка мені сподобалася одразу — мила і спокійна дівчина. 

Молоді люди вирішили жити окремо. Воно й правильно! Нема, чого за мамині спідниці обом ховатися — нехай вчаться.

– Мамо, ми вже вибрали чудову квартиру. Будемо орендувати, а там, гляди, і на свою заробимо. 

Я довго думала, перш ніж влаштувати дітям сюрприз, зважувала всі “за” і “проти”. 

– Нічого вам по чужих квартирах вештатися! У вас своя є!

– Ти про що, мамо? – розгублено спитав син. 

Я простягнула Андрійкові ключі від своєї двокімнатної квартири.

– Ти що? Ми не можемо прийняти такий подарунок? А ти куди подінешся? 

– А я в селі трохи поживу. Мені навіть корисно буде. Там, як-не-як, свіже повітря, натуральні продукти, та й подружок у мене там море. Сумувати точно не доведеться. 

– Дякуємо Вам щиро, Оксано Павлівно! От побачите, ми скоро й свою квартирку купимо, то й ви до міста повернутися зможете, — запевняла мене невістка, яка кинулася на мене з обіймами. 

Я раділа, що змогла бодай трішки допомогти дітям, але вже незабаром дуже пошкодувала про своє рішення.  

Як тільки Уляна народила двійнят — вся сімейна ідилія пішла коту під хвіст. 

Коли не навідаюся до сина в гості — в хаті справжнісінький армагедон! 

Гори немитого посуду, брудної білизни і розкидані дитячі іграшки. Навіть сісти нема де. 

– Уляно, не соромно тобі? Подивися, на який свинарник ти перетворила мою квартиру! 

– Хіба ж то Ваша квартира? Пригадайте собі, як нам її дарували. 

Пошепки

– Дарувала?! Я дозволила вам тут пожити. Якби ж я тільки знала, що господиня з тебе просто ніяка — ніколи б в житті не дала в руки сина ті ключі. 

– Гарна я господиня, чи ні — точно не Ваша справа! 

Яка грубіянка! Це ж треба таке? Пригріла на своїх грудях зміюку… Сама винна. 

Дочекалася, поки невістка піде гуляти з малюками, а сама взялася до прибирання. Посуд вимила, речі розклала по поличках, навіть сорочку встигла синочку попрасувати. 

Уляна повернулася додому лише за кілька годин. Свою квартиру просто не впізнала. 

Я все чекала, коли ж вона почне мені дякувати і руки-ноги цілувати, але так і не дочекалася. 

Що там казати, нахаба ще й накричала на мене, мовляв, хто дав мені право господарювати на її території. 

– Де ж тут твоя територія, дитиночко?! Тут усе моє! Твого тут нічого немає, — не стрималася я.

Тоді Уляна взагалі оскаженіла — виштовхала мене в плечі за двері. 

– Чекай, чекай! Я Андрію все розкажу! – кричала я на увесь під’їзд. 

Так і зробила, от тільки не сподівалася, що син стане на бік своєї шаленої жінки. 

– Мамо, не втручайся в наше життя. Ми самі вирішимо, як нам буде краще. 

– Ах так? Тоді забирайтеся з моєї квартири — не можу дивитися, як твоя Уляночка перетворює її на сміттєзвалище. 

Молоді люди наступного ж ранку виїхали. Куди подалися — гадки не маю. Син на мене смертельно ображений — не дзвонить, не заходить. 

Я вже сотню разів набирала його номер — все марно. Він мене ігнорує. 

Що тепер робити? Невже я й справді винна в тому, що моя сім’я від мене відвернулася? 

Що думаєте з цього приводу? На чиєму Ви боці? 

Напишіть нам в коментарях у Facebook!