У мене таке відчуття, що я вийшла заміж не за дорослого чоловіка, а за якогось просто немічного підлітка. Адже ми до весілля не жили разом і я просто не знала, який Володя у побуті.
Ні посуд помити, ні одяг у прання закинути, ні навіть канапки зробити. Хіба це нормально для мужика, якому вже 25 років? То ж має бути якась відповідальність.
Потім думала, що коли народиться дитина, то Володя візьметься за розум. Але нічого, на жаль, не змінилося. Складалося враження, що у мене дві дитини, яких потрібно няньчити. Просто одна у тілі старшого чоловіка.
Моя мама закордоном на заробітках, не має змоги так часто приїздити у гості. А свекруха постійно відхрещується, мовляв “ти ту дитину не для мене народжувала” або ж “я не нянька”. Тому старалася сама тягти і виховання сина, і господарку. Добре, що у нашому районі був садочок і вийшло домовитися за місце.
Тоді сильно дощило, Володя застудився. Ходив по квартирі, залишав всюди серветки, шморгав носом. Я приготувала йому суп та дала пігулки. Але боялася, аби він ще нашого Дмитрика не заразив. Бо дітей важко лікувати, не вистачало ще мені потім лікарняний брати.
Зранку прокидаюся, збираюся на роботу. І тут чую ледь слабкий голос зі спальні:
– Ти куди? Мене самого залишаєш?
– Володю, сина треба у садок відвести, а потім на роботу.
– А я?
– Що я? Бульйон на плиті, аптечка сам знаєш, де стоїть.
Мені було смішно з такої поведінки чоловіка. Корчиться, удає, що такий слабкий на немічний, от наче з хреста знятий. Температура була 38,2. Ніхто ще від такого не вмирав. Ну зібралася та пішла.
І от в обід до мене телефонує свекруха. Була дуже зайнята, не могла відповісти. Але вже через 4 пропущені підняла слухавку.
Вам сподобалася історія? Читайте більше у нашому телеграм-каналі: https://t.me/+Wi4_EbzXw7Q5M2Zi
– Як ти смієш?!
– Ви про що?
– Там Володька хворий, а ти на роботу поперлася? Ти повинна сидіти вдома та за ним доглядати. Ще не вистачало, аби він якийсь вірус підхопив!
Мене дуже дивувала поведінка свекрухи. Навіть колеги чули її крики через телефон та косо дивилися на мене. Я не хотіла далі позоритися, взяла речі та поїхала додому.
Залітаю як фурія, дивлюся – Володя спить, наче янголятко. Взяла валізу, витягла всі його сорочки та штани з шафи. Скинула на підлогу одяг, взуття, навіть посуд, який купив до нашої квартири. Навіть не складала охайно, кидала на одну купку. Ще й ногою притиснула валізу, аби та закрилася.
А потім взяла чоловіка за ногу та зі всієї сили потягла його на підлогу:
– Що ти робиш?
– Провалюй геть до своєї мами. Вже встиг на мене мамусі пожалітися?!
– А що? Вона сама запитала?
– Тоді бери речі та сиди далі біля її спідниці.
Квартира моя власна, тому я господиня. Володя пробурмотів під носа, але потім поїхав додому. Я заблокувала його та свекрухи номери телефонів. А через декілька днів написала заяву на розлучення.
Мені не страшно самотужки виховувати дитину без чоловіка. Гірше – це коли ти живеш з тягарем, як Володя. Бо перетворитися у Попелюшку точно не хочу.
Дуже сумніваюся, що Володя колись виросте. А свекруха і нехай далі ставиться до нього, як до малої дитини.
Підпишіться на автора у нашому телеграм-каналі, де знайдете нові життєві історії: https://t.me/+xOpeSMR55r5hZTIy
Напишіть нам в коментарях у Facebook!