Працюю лікарем. Скільки ж я наслухалась історії. Бачила людей, у яких не залишилось нічого…
Слухаю свідчення мешканців Київщини, які пережили окупацію. Душа затерпла — саме те, що відчуваю. Як катували людей! Як знущалися над чоловіками! Як вони помирали! Тіла. Тіла. Тіла. На вулицях, у дворах, під будинками. Ми не були в окупації, слава Богу. Ніхто з моїх рідних не загинув, не був замордований.
Але мені так болить почуте, що хочеться кричати. І ці історії дивиться величезна кількість люду, в інтернеті купа відеосвідчень.
Таке жахіття було не тільки на Київщині, але і на Чернігівщині, просто за це ніхто не каже і не пише, бо села були меншого масштабу…. де, наприклад, все село тримали в підвалі, де люди просто вмирали без води і їжі. А ще, коли нелюдів захисники вигнали, то познаходили дитячі катівні і багато чого, що психіка не може дати пояснення.
Не розумію. Більше того — не зрозумію. Людське життя — найбільша цінність? По факту, ніби сміття. Мене таке суспільство жахає. Таке майбутнє лякає.
А як цим людям? Як їм жити тепер з усіма цими думками? Як бороти їх? А це дуже важко…
Я лиш вірю в те, що ми співчутлива нація. І нехай не кожен, але більшість допоможе і розрадить співгромадянам у важку хвилину. Не раз бачила, як допомагають стареньким бабусям. Вірю, що допомагатимуть і тим хто постраждав у війні.
Це і є наша з вами сила.
А ви часто допомагаєте людям?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!