Ми з чоловіком дуже працьовиті люди. Коли одружилися трохи жили у моїх батьків. Та нам було важко, тож вирішили зробити все можливе, аби мати власне житло. Я працювала понаднормово, а Андрій погоджувався на будь-який підробіток. Часом він навіть в нічні зміни працював, а зранку йшов на основну роботу.
Саме наша наполегливість допомогла назбирати грошей і взяти іпотеку на гарну велику квартиру в новобудові. Навіть ремонт, хоча й скромний, ми зробили. І наголошую – ніхто нам фінансово не допомагав.
Та роки йшли і я розуміла – треба народжувати. Але йти в декрет боялась, адже мала гарну роботу, не хотіла втрачати гроші. Кредит все ж треба віддавати. Попри все я завагітніла. Працювала аж до пологів. А коли сину було всього чотири місяці знову повернулась на роботу. Рятувала тоді свекруха. Вона жінка досить молода, ще й живе неподалік. Сама зголосилася сидіти з онуком.
– Я вже не працюю. А Мишко наш хлопчик спокійний, мені не важко!
Для нас це було порятунком. Аби бодай якось віддячити – ми купували свекрусі дорогі подарунки. Крім того, вона суттєво економила на харчуванні, все ж їла у нас. І ось, минуло ще кілька місяців – і я знову завагітніла. Такого ми аж ніяк не планували. Хоча я зраділа – завжди мріяла про двох дітей. Цього разу я вийшла на роботу, коли донечці було всього три місяці. Платити няні ми не могли, та й свекруха охоче погодилась надалі допомагати.
Так минув ще рік. Все було добре, хоча не завжди наші зі мамою Андрія погляди стосовно виховання дітей збігалися. Часом ми навіть сварилися. Але я однаково раділа, що ми маємо таку поміч.
Згодом почалась війна. Дуже важким для нас був цей період. Ми з чоловіком наполегливо працювали, а вдома намагалися приділяти дітям достатньо часу і нашої уваги. Тоді син вже відвідував садочок, але через постійні повітряні тривоги він часто залишався вдома.
В наше місто приїхало чимало переселенців. Суттєво виросли ціни на оренду житла. І тоді моя свекруха і вигадала, як нажитися:
– Я сиджу і так у вас постійно. То чому б мені не переїхати взагалі. Тоді зможу свою квартиру здавати. Мені вже 8 тисяч гривень на місяць за неї пропонують.
– А хіба вам не хочеться, хоча б на вечір і у вихідні дні відпочити від дітей? – спитала я, розуміючи, що не витримаю, якщо свекруха житиме у нас. Так я мала, хоча б два дні на тиждень, аби побути з дітьми й чоловіком наодинці.
– Ну, гроші великі пропонують. Зароблю, меблі нові куплю.
– Я не думаю, що це гарна ідея!
– Ну, дивіться, якщо ви не хочете піти мені назустріч – то я з дітьми сидіти не буду.
Мене здивувала така реакція. Свекруха знає, що нам не обійтися без її допомоги, тому й шантажує. Та хіба ж це нормально. Все ж вона бабуся моїх дітей.
Скажіть, що мені робити? Пожертвувати нашим спокоєм і погодитися на переїзд свекрухи? Чи стояти на своєму?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!