Це сталось на початку війни. Раніше моє життя з чоловіком було ідеальним. Та один дзвінок все змінив.
З Дмитром я познайомилась у 2016 році. Він переїхав в наш регіон з Маріуполя, разом із батьками. Влаштувався вчителем фізики в нашу школу. Я відразу звернула увагу на блакитноокого красеня. Згодом ми почали зустрічатися. Я зрозуміла – це кохання усього мого життя.
Минув рік і ми почали жити разом, а потім вирішили одружитися. Я народила чудового синочка Тарасика. Ми були щасливі, як ніколи. Все планували, що згодом поїдемо на відпочинок в його рідний Маріуполь. Та все не складалося.
А тоді почалась війна. Це стало страшним ударом для нас усіх. Та особливо переймався Дмитро, адже чимало його друзів і рідних залишилися в Маріуполі. Він втратив сон, страшенно нервував. Я намагалася всіляко втішати чоловіка.
Одного разу усі полягали спати, раптом хтось зателефонував чоловікові на мобільний. Я здивувалась, все ж друга година ночі. Дмитро вийшов в іншу кімнату. Я почула, що він емоційно з кимось говорить. Перелякалась, а раптом щось сталося? Вирішила спитати.
Та коли підійшла до іншої кімнати почула те, що мене відверто шокувало.
– Як я це дружині скажу? Ти що? Я не можу із нею так!
Я змовчала й тихенько пішла в ліжко. Зранку все було, як зазвичай. Встали поснідали. Чоловік проводив уроки дистанційно, тож пішов до роботи. А я вигадала привід, аби піти до мами. Ненька відразу помітила, що щось не так:
– Доню, що трапилось?
– Мамо, він зраджує. Я все чула!
Я розповіла їй все, та ненька мене заспокоювала:
– Ти не нервуй, а спокійно поговори з чоловіком. Між вами немає бути секретів. А якщо вирішив піти до іншої – така значить доля. Ти впораєшся!
Повернувшись додому, вже на порозі запитала Дмитра:
– Що ти боїшся мені сказати? В тебе інша?
– Ні!
– Кажи правду. Брехня – ще гірше. Я вночі все чула.
Він опустив очі, зітхнув, а тоді продовжив.
– Розумієш, коли я жив в Маріуполі мав там дівчину. У нас були складні стосунки, тож перш ніж я переїхав сюди – ми розійшлися. Та днями мені зателефонувала її мама. Лариса загинула під час обстрілу. Та виявляється, тоді давно вона від мене завагітніла. Та не зізналася, я не знав, що в мене в Маріуполі зростає донечка. Лишень позавчора мені це повідомили. Мама Лариси, хоче вивезти онуку. Просила, аби я її прийняв, а я відмовився.
– Чому? Нащо?
– Боявся, що ти не пробачиш! Я не можу вас втратити.
– Ти що? Як так! Дитину треба рятувати. Домовляйся про евакуацію. Вона житиме з нами й це не обговорюється.
За тиждень дівчинка Діанка приїхала до нас. Скажу правду, перший рік нашого спільного життя був вкрай важким. Дитина втратила маму, бачила жахіття війни. Та зараз все добре. Я стала подругою для неї, дуже полюбила цю дитину. Вона допомагає мені з братиком, і це чудово, адже нещодавно я дізналась, що знову вагітна. Поміч не завадить.
А ви б прийняли дитину чоловіка? Пішли б на такий крок?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!