– Оксано, як же ти так? В мене ж дітей не буде ніколи! Хто батько твоєї дитини? Я так поспішав додому, а тут такий сюрприз. – Володимир ледь себе стримував, а потім почав звинувачувати дружину у всіх гріхах. Гримнув дверима та пішов назавжди.
Каштани на долоні. Він і досі згадує ту осінь, коли вперше побачив Оксану. Вона гуляла парком та збирала каштани. Вона збирала їх у власну торбинку. Щось загадкове та смішне було в постаті дівчини, Володимир не міг пройти спокійно повз.
– Вам допомогти? – зупинився біля Оксани.
– Каштани мені завжди нагадують дитинство. Тато з них майстрував мені тваринок.
Він узяв незнайомку за руку. На дівочій долоні лежали каштани.
Так і познайомилися. Оксана потім завжди жартувала, що їх звели каштани. Він розумів, що життя тепер не буде таким, як колись. Щось змінилося назавжди.
Сказав він їй це на наступній зустрічі. Розповів все чесно, що розлучений. Розлучився з дружиною через те, що у них не було дітей. Дружина запевняла, що вона здорова, а у всьому винен чоловік.
– Ось такий я, – завершив перед Оксаною свою сповідь. – Хоч приймай, хоч…
Оксана не стала далі слухати. А просто запросила додому. Згодом і одружилися.
Любляча дружина чекала з кожного відрядження. Володимир не хотів так часто розлучатися з дружиною, тому якось сказав шефу:
– Знайдіть для поїздок когось молодшого. А я – людина сімейна. І це моя остання тривала поїздка.
Кожного дня чоловіка вдома чекала смачна вечеря. Оксана вже і чисті речі у валізу склала.
Відрядження затягнулося. Володимир телефонував Оксані, вкотре зізнавався, як сумує за нею.
– Швидше приїжджай. Я дуже сумую за тобою. Ще вдома на тебе чекає сюрприз.
І ось відрядження закінчилося, він їде додому. Зателефонував дружині. Вона, як звичайно, чекала його. На столі смачна вечеря, а на Оксані чарівна білосніжна сукня.
– Ти справді мій найкращий сюрприз, кохано!
– Ні, це не зовсім так. Я матиму дитину. У нас буде дитина…
Він одразу вивільнився з обіймів. В очах були незрозумілі емоції.
– Не мовчи, що трапилося? – десь здалека доносився голос Оксани. – Ти що не радий?
– Оксано, як же ти так? В мене ж дітей не буде ніколи! Хто батько твоєї дитини? Я так поспішав додому, а тут такий сюрприз.
Оксана почала запевняти, що дитина його. Ніби то його попередня жінка могла обманювати.
– Не чіпай її, – кpичав. – Вона, принаймні, чесна жінка. А ти…
І тут він почав ображати дружину, а потім вибіг з дому з речами. Всю ніч провів в якомусь барі.
А ввечері поїзд віз його уже до батьків у село на Житомирщині.
Згодом йому в село прийшов лист від Оксани: «Повернися, повір – і ми будемо щасливі», – писала дружина.
Він не відповідав ні на листи, ні на дзвінки. Згодом Оксана подала на розлучення.
Володимир повернувся з часом в місто та влаштувався на роботу. На одній з вулиць Тернополя почув раптом таке рідне:
– Володю…
Повернувся. Навпроти стояла вона, Оксана. Тримала за руку хлопчика. Чекайте, Володимир десь уже його бачив: цей кирпатий ніс, це густе ластовиннячко, ці веселі блакитні очі…
Хлопчик був копією Володимира в дитинстві.
– Оксано, це мій…
Вона не дала йому продовжити.
– Це – Андрійко, – сказала. – Мій син. А там далі іде з морозивом наш тато. Андрійку, біжи до нього.
– Оксано…
Та вона вже не слухала його. Ішла назустріч синові і чоловіку.
Володимир вирішив не руйнувати сімейне щастя колишньої дружини. Тільки от тепер щодня згадує те, що він втратив. А каштани й досі нагадують першу зустріч з Оксаною.
Ви б теж так вчинили на місці Володимира?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!