Життя в мене було вкрай важче. А перший шлюб – суцільна катастрофа. Я вийшла за Артура у 22 роки. Тато його був вірменом, а мати – українкою. Мені здавалось, що він розумний і успішний. Це тепер я розумію, він просто вмів задурити дівчині голову.
Жили ми в його мами. І словами не передати, яка це добра жінка. Валентина Михайлівна з першого дня мене прийняла. Ніколи не сварила, завжди допомагала, підтримувала. Коли я приходила додому після роботи, лагідно казала:
– Ти йти поспи, або просто відпочинь, поки Артура нема.
– А як же вечеря?
– Я все сама приготую. А ти потім салат зробиш.
Усім серцем я полюбила Валентину Михайлівну. А як вона зраділа, коли я завагітніла. Я думала, що все в нас буде добре. Та чомусь ставлення чоловіка до мене різко змінилося. Виявилось, що він ще не планував дитини. Я ж схотіла її зберегти. А можливо, Артур просто тоді зрозумів, що я нікуди не дінусь. Адже почав поводитись жахливо. Допізна затримувався на роботі, часто випивав. А коли я його сварила, міг вдарити.
Я вірила, що народиться дитина і він зміниться. Але цього не сталось. Він пив дедалі частіше, приводив своїх друзів до нас. Вони на кухні співали, а я намагалась вкласти нашого синочка.
Одного разу Сашко ніяк не міг заспокоїтися, він все плакав. Чоловік саме випивав з друзями. Я зайшла до кухні й зробила йому зауваження:
– Годі вже, йдіть всі додому, дитина заснути не може!
Усі розійшлися. Це страшенно обурило Артура. Він вирішив мене провчити:
– Як ти сміла в присутності інших мені вказувати? Ти вигнала моїх друзів і принизила мене!
– Ти ж маєш розуміти, що в нас мала дитина.
Він не міг заспокоїтися. Жбурляв в мене посуд, а тоді почав бити. Руками, а коли я впала – ногами. В кімнату влетіла його мама, вона сміливо кинулась на сина і врятувала мене. Артур відштовхнув неньку і пішов геть. Свекруха викликала швидку. Вона зібрала речі, взяла Сашка і поїхала зі мною. А в лікарні сказала:
– Доню, ось твої речі. Я тебе дуже люблю, але не повертайся. Тікай від мого сина, він монстр.
Більше я в ту квартиру не повернулася. Поїхала в інше місто до сестри й жила кілька років там. Свекрусі не писала, знала, що Артур мене шукає, боялась. А тоді повернулась в рідне місто і вийшла заміж. З новим чоловіком мені вже пощастило.
Нещодавно ми купили гарний будинок за містом. Хотіли жити на природі. І ось я поїхала на ринок. Раптом там побачила, як на землі усілякий непотріб продає старенька жінка. Я впізнала свою колишню свекруху.
– Валентина Михайлівна, що сталось?
– Донечко, це ти! Яке щастя! Як мій онук?
– Все добре. Чому ви тут?
– Артур всі гроші забирає і примушує продавати наші речі. Йому на випивку бракує. Як не продам, то б’є мене.
Я побачила синці на її руках. Знала, що ця стара жінка живе в пеклі.
– Пам’ятайте, що ви мені наостанок казали! Тепер я наполягаю – не повертайтесь в той дім. Поїхали зі мною!
Я забрала Валентину Михайлівну до себе. Чоловік був не проти, будинок великий. А Сашко як зрадів, що з бабусею познайомився.
Тепер ми усі разом живемо. Валентина Михайлівна так тішить нас своїми стравами. Чоловік щасливий. Щастя, що Артур її не шукає.
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!