У своєму житті я зробив страшну помилку, про котру шкодуватиму до скону. Але розкажу з початку.
Зі своєю першою дружиною Оксаною я побрався зовсім молодим, як то кажуть “по зальоту”. Вона зовсім не хотіла дітей, та я вмовив не робити аборт. Згодом в усьому мене звинувачувала.
– Звісно, не тобі ж народжувати!
– Але ж усі жінки через це проходять.
– А я не хотіла.
Сварились ми усі дев’ять місяців, хоча я все вдома робив, навіть їжу готував. Після народження сина краще не стало. Врешті вона забрала дитину і поїхала до своїх батьків. Мені так прикро було, вмовляв цього не робити. Тим паче, що нашим Денисом вона зовсім не займалась, залишала його з тещею і йшла гуляти.
Мене ж від журби тоді врятувало нове кохання – Лідія. Така розумна і сильна. Ми зустрічалися пів року і побралися. Згодом вона завагітніла і ми були дуже щасливі. А тоді одного разу я повернувся додому з роботи, мене зустрічає дружина, а на руках в неї сидить мій Дениско.
– Що сталось?
– Твоя колишня приїхала, лишила малого, сказала, що скоро забере.
Та вона не забрала. Навіть не думала. Згодом подзвонила і сказала, що дитину ніколи не хотіла і поїхала до Німеччини, бо там на неї чекає якийсь німець. Колишня теща і тесть також не хотіли малого. Я не знав, що робити.
– Лідо, це мій син! Він дуже хороший! – Мені байдуже, ми так не домовлялися! Якби попередив, що Денис житиме з нами, я б за тебе не вийшла.
Як я не вмовляв кохану, вона нічого чути не хотіла. Сказала, що піде, як я залишу Дениса. В розпачі я не знав, як мені бути. Розповів все своєму двоюрідному братові Олегу. І раптом він мені запропонував.
– Ти ж знаєш, що в нас з Настею ніяк не виходить завагітніти.
– Так.
– Послухай, ми думали про всиновлення. Але як в тебе така проблема, то краще візьмемо рідну дитину, ніж чужу.
– Ти пропонуєш віддати тобі сина?
– Так. Це ж краще, ніж в інтернат! Ти його бачитимеш, і знатимеш, що його люблять. А твоя Ліда ніколи не змириться.
Я все обдумав і погодився. Та Олег мав одну умову. Усе це мало залишитися секретом. І Денис не мав знати, хто його тато. Я спочатку думав, що може він мене пам’ятатиме. Але минув рік і він вже обожнював Олега і Настю. Я щиро радів, хоча в серці щеміло.
Ліда ж народила донечку. У нас наче все добре було, але в моїй душі завжди залишалась образа. Мабуть, тому з часом наші стосунки остаточно зіпсувались. Ми прожили вісім років і розлучились. Ліда знайшла іншого і переїхала з ним до Києва. Маючи двох дітей я не міг їх обійняти. Та намагався провідувати Дениса, як дядько. Тішився, що хоч бачити його можу. А коли синові виповнилося 16 мені так закортіло йому правду розповісти. Та спитав дозволу в Олега.
– Ні, і не думай! Не руйнуй наше життя!
Я змирився. А два роки тому пішов на війну. Зараз Денис вже закінчує інститут. Я на нього написав заповіт. Але понад усе мрію, щоб він назвав мене “татом”. Скажіть, як мені бути? Чи варто йому все розповісти?