– Якби ви Дмитра не взяли, на мене б грошей вистачало! Тож його квартира – моя! – Такого від рідної доньки я не чекала

Зовсім не простим було наше з чоловіком життя. Працювали дуже важко, житла довго не мали. Петро їздив на заробітки, здоров’я там залишив. Та квартиру ми все ж придбали. 

Лишень в 32 роки я народила доньку. Як ми її любили, як старалися все дати. Найгарніший одяг вишукували для Маринки, найкращі гуртки оплачували. Про другу дитину вже й не мріяли. А тоді сталася в нашій родині трагедія. В автокатастрофу потрапила молодша сестра Петра разом зі своїм чоловіком. Обидвоє загинули на місці. Щастя, що їх синочок Дмитрик тоді в бабусі був. Йому ж всього шість років тоді сповнилося. 

Після похорону свекруха до нас прийшла з хлопчиком.

 – Я вже на нього здоров’я не маю. Хочете – беріть собі, як ні – в інтернат відправлю.

 – Та ви що? Який ще інтернат! Дитина родичів має.

 – То й що? Там не всі сироти. Вчитиметься собі.

Та ми не могли так вчинити. Забрали Дмитра собі. Марині це не сподобалось. Їй тоді вже 15 було. Дуже примхливою зростала, це, мабуть, ми десь помилилися в вихованні. Коли попросили, щоб хлопчик з нею в кімнаті пожив, навідріз сказала:

 – Я брата не просила! І взагалі він чужий. Тепер Ще й на нього гроші витрачати будете!

Тож ми йому ліжечко в нашій кімнаті поставили. Свекруха запропонувала продати квартиру батьків Дмитра, а гроші поділити. Та ми вирішили, що це не чесно. Вона навіть в суд хотіла подавати, та оскільки від дитини відмовилась – жодних прав не мала. Петро ж твердо сказав:

 – Квартира Дмитрика! Ми її для нього збережемо, а поки здавати будемо!

Роки минали. Марина поїхала на навчання, а тоді заміж зібралася. Та таке весілля напланувала – принцесі не снилося.

 – Послуха, це все вже занадто! Ми ж не багатії!

 – Якби не Дмитрик – вам би грошей на мене вистачило! Це все через нього!

 – Це не так.

 – Тоді віддайте мені його квартиру!

 – Не вигадуй, це не чесно.

  – Ви його все життя годуєте! Тож квартира – моя!

Пошепки

Усіма цими розмовами донька довела Петра до інфаркту. Лікарі ледве його врятували. А вона й далі не могла заспокоїтися, вимагала шалені суми на весілля. Врешті чоловік не витримав, продав автівку і поклав три тисячі доларів на стіл перед Мариною:

 – Ось, бери, це на твоє весілля. Але мене ти там не побачиш.

Як я не вмовляла його – не пішов. Донька ні на хвилину не сумнівалась – витратила усі гроші, аби вразити своїх друзів. Наречений Денис з простої родини, заробляв копійки. Жити молоді вирішили у сватів, та Марина й далі вимагала квартиру. 

 – Нормальні батьки усе роблять, щоб дитина житло мала! А ви… Могли б на заробітки поїхати.

– Хто ж поїде? Батько зовсім хворий! Нехай твій чоловік заробляє!

Зятя вона теж добряче пиляла. Врешті через це він її й покинув з малою дитиною. Тоді Марина й повернулась до нас. Сварилась з батьком щодня, звинувачувала нещасного в усіх своїх бідах. Петро не витримав, після чергового інфаркту помер. 

Якщо вас зацікавила ця історія – шукайте більше зворушливих та життєвих оповідок за посиланням – https://t.me/+Wi4_EbzXw7Q5M2Zi

Дмитро ж тоді якраз на навчання поїхав. А Марина привела в мою квартиру коханця. Мені було вкрай складно з ними жити. Сварилися увесь час. Після чергового скандалу донька мені сказала:

 – Ти любиш свого Дмитра, то і йшла б до нього. 

Рідна донька мене вигнала. В сльозах я приїхала до міста і розповіла все Дмитру.

 – В моїй квартирі живуть квартиранти. Скажіть їм, що треба звільнити приміщення і живіть там.

 – Але як так? Ти скоро ж одружитися схочеш.

 – То й будемо всі разом. 

Стримати сльози після цих слів було вкрай важко. Кілька днів я жила в подруги, а тоді перебралась у квартиру Дмитра. Доньці ж і цього було замало. Вона вимагала, аби я оформила на неї всі документи. Сперечатись було важко, я погодилась. 

Відтоді минуло чотири роки. З новим чоловіком в Марини не склалося. Коли почалась війна вона продала квартиру й поїхала до Німеччини. Про мене й не згадала, ні копійки не дала.

Я ж живу з Дмитром, його дружиною Настею і їхніми дітьми. В мене чудові онуки. Вони й не знають, що я не рідна бабуся. Та через доньку серце в мене й досі крається. Дуже б хотіла відновити з нею спілкування. Та чи варто?

Більше цікавих життєвих історій тутhttps://t.me/+xOpeSMR55r5hZTIy

Напишіть нам в коментарях у Facebook!

IrynaS
Adblock
detector