Мама поїхала до Італії, коли мені було 15 років. Хотіла дати мені гарну освіту. Не минуло й пів року, як тато привів в нашу квартиру якусь жінку.
– Я не просив твою маму кудись їхати. Думаєш, вона там з італійцями не крутить? Всі заробітчанки гуляють.
Я не могла усе це терпіти. Зібралась і пішла жити до дідуся. Та з ним мені було дуже важко. Саме тому я надзвичайно раділа, коли нарешті вступила в університет і переїхала в гуртожиток.
Мама ж гарувала і висилала мені гроші. Я мала гарний одяг і все необхідне. Крім того, щомісяця приходили передачі зі смачними італійськими продуктами. Коли я була на четвертому курсі мама приїхала й придбала велику трикімнатну квартиру.
– Мамо, нащо таку велику?
– Хочу, щоб нам зручно було. Хто знає, як надалі життя складеться.
Мама поїхала далі до Італії. І так сталося, що я якраз познайомилась з хлопцем. Ми зустрічалися пів року і він зробив мені пропозицію. Щастю не було меж. Мама допомогла нам зіграти гарне весілля, а коли вона приїхала перед святом я вирішила серйозно із нею поговорити.
– Послухай, квартира однаково ж порожня. Ти ж не проти, як ми там поживемо?
– Звісно, ні, живіть!
Як ми раділи. Уявіть молоде подружжя одразу в трикімнатній квартирі живе. Це було щось неймовірне. Тим паче, що Денис мій не заможний, його батьки прості люди, живуть у хрущівці і змоги нам допомагати не мають. Звичайно, мама час від часу до нас приїжджала. Та більш як на місяць ніколи не залишалась.
Згодом я завагітніла і народила двійню. Ненька так раділа, регулярно нам гроші висилала. Чоловік мій без діла не сидів, завжди працював, він добрий та щирий. Самотужки на автівку збирав, адже з двома дітьми так важко без машини. Та купити все ніяк не виходило, бракувало фінансів. Тоді я вирішила звернутися до мами:
– Допоможи нам, бо вже не можемо маршрутками з дітьми їздити.
– Добре, беріть, скільки треба.
Мама зберігала у нас частину своїх грошей, аби не їздити з великими сумами. Денис сказав, що купувати стару автівку сенсу немає. Треба вже якісну на роки. Тож ми взяли машину з салону, надійну. Дали 18 тисяч євро. Та коли розповіли все мамі – вона здивувалась.
– Я думала, що ви візьмете 5 тисяч, не більше. Нащо вам таке дороге авто?
– Мамо, в нас діти, це безпека.
Врешті ненька наче й погодилась. Але цьогоріч вона нас здивувала. Раптово подзвонила й заявила:
– Я вирішила продати квартиру.
– Як це? Нащо?
– Буду купувати житло в Італії. Вже й підшукала гарний варіант. Потрібні гроші.
– А де ми жити будемо?
– Спочатку їдьте до сватів, а з часом я допоможу вам щось невеличке купити.
– Мамо, ти що?
– Можна в селі щось взяти. У вас автівка є, доберетесь.
– Невже ти нас виженеш?
– Як це вижену? Це моя квартира! Я багато років працювала заради вас, а тепер хочу щось для себе. Я зустріла тут чоловіка і мрію насолоджуватись життям.
Я не знала, що казати. В очах стояли сльози. Та часу ми не мали. Вже за тиждень прийшли дивитись квартиру покупці. Це було жахливо. Речі не зібрані, в квартирі безлад.
Наше житло купили. Ми переїхали до батьків чоловіка. Ви не уявляєте, як це жити в одній кімнаті після трикімнатної квартири. Ми були наче в клітці. Минуло пів року і мама вислала нам 5 тисяч євро.
– Нам цих грошей ні на що не вистачить, мамо?
– Чому ж ні? Будинок в селі можна взяти. З часом зможете поміняти на щось інше.
Та ми вчинили інакше. Денис продав автівку, ми доклали 5 тисяч і взяли двокімнатну квартиру без ремонту. Це вже краще. Та ненька більше нам не допомагає, лише посилки дітям висилає зі смаколиками. А сама, наче здуріла, їздить з новим другом мало не щотижня на відпочинок, на танці ходить і світлинами в соцмережах хизується. Людоньки, їй 60 років! Не розумію, як так можна. Хіба ж в такому віці не треба онукам допомагати? Як можна поводитись так безвідповідально? Не знаю, як пробачити мамі.