Ще кілька років тому я думала, що з усіма родичами треба мати добрі стосунки, тож коли свекруха приїхала до мене на день народження – годила їй, як могла. І на стіл накривала, і столицею гуляти водила, і каву за свої гроші купляла…
Мої частування, мабуть, до душі їй припали, бо вже через кілька тижнів Лідія Петрівна почала знову до нас збиратись. Але вже не сама, а зі своєю донькою.
– Моя Оксана ж ще не знайшла собі такого чоловіка, як у тебе, у столицю її ніхто жити не запрошує. Нехай хоч дихне вашим повітрям київським, – розповідала мені свекруха телефоном.
Я цю новину нормально сприйняла, бо думала, що в мене нарешті з’явиться помічниця по дому. Оксані 36, дітей у неї немає, чоловіка – теж. Прилипла вона до маминої спідниці й жила собі, горя не знаючи. Хіба б оце не посиділа вона з племінником кілька годин?
Приїхали наші гості у п’ятницю під обід, тому на вечір я записалась до перукаря. Чоловік з ранку до ночі на роботі сидів, у відрядження їздив, тому мені дуже складно було знайти час, аби привести себе до ладу.
– Заходьте, проходьте, сідайте за стіл, – запрошувала я свекруху та чоловікову сестру до частувань. – Я тут уже все приготувала, зараз поїмо, а потім я збігаю до перукаря. Ледь вибила собі той запис! Ви ж посидите з малим?
– З яким малим? – вирячила на мене очі Оксана. – Я сюди розважатись приїхала, а не нянькою на повну ставку! Мамо, це що за новини?
– Заспокойся, донечко, – мовила свекруха і почала на мене бочку котити. – Марино, ти що? У нас же все розплановано погодинно! Зараз ми хочемо в центр поїхати, розвіятись трохи!
– А завтра ви зможете посидіти із Захаром? Мені треба буде документи забрати важливі, – одразу пішла на поступки я.
– Завтра буде завтра, – відповіла свекруха. – Якщо дуже треба – посидимо.
Родички мої пішли розважатись, а я намагалась пояснити перукарю, чому не зможу сьогодні прийти… Наступного ранку я знову накрила на стіл, прибрала в домі, приготувала каву для своїх гостей та і пішла збиратись у справах.
– А ти куди це зібралась? – запитала мене свекруха, коли я вже збиралась виходити з дому.
– То я ж вам казала вчора, що документи треба забрати. От і біжу, поки не запізнилась.
– Немає нічого важливішого, аніж твоя дитина! Ти, як мати, просто не маєш права його отак на чужих людей залишати.
У мене ледь очі на лоба не полізли! Це рідна бабця себе чужою людиною назвала?! Я перед ними два дні бігаю, наче цуцик цирковий: принеси, подай, приготуй, купи. Вони ж із пустими руками приїхали до нас, а допомагати мені ніхто й не думав! Звалили все на мої плечі й гребись із цим, як хочеш.
Терпець мені вже вривався, тому я пішла на крайні міри – зателефонувала чоловіку і пожалілась на все, що відбувалось ці дні. Ми трохи порадились і знайшли вихід із цієї непростої ситуації.
Наступного ранку їсти я вже нікому не готувала, прибиранням теж не займалась – забрала сина і пішла на весь день гуляти. Ох і розізлило це моїх гостей! Цілий день обривали мені телефон, чоловіка від відрядження відволікали… Увечері я ще й цілу лекцію вислухала!
Потім свекруха зібрала свої речі й сказала, що ноги її більше в нашому домі не буде, бо я не невістка, а справжнє прокляття.
– Ну і слава Богу! – тільки й змогла сказати я…
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
А як ви ставитесь до гостей у своєму домі?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!