Я завагітніла в 15 років, тоді ще в школі навчалась. В нашому маленькому селі це була справжня сенсація. Кожен показував на мене пальцем і батьки не знали, куди дітися від сорому. Тато навіть дивитись у мій бік не хотів.
– Краще б ти померла, ніж таке! Їдь до баби, бо я вже не можу в цьому соромі жити.
Я й поїхала до старої, вона жила на околиці сусіднього села. Навіть сусідів не мала. В її напіврозваленій хаті було холодно і не комфортно. Та я терпіла. Згадую, як важко було, особливо на останніх місяцях вагітності: ніхто мені не допомагав, ніхто не піклувався. Швидка ледве встигла приїхати до нас, коли в мене почались пологи.
Та я впоралась, народила і ростила сина там в старій бабиній хаті. Багато хто казав, що мені варто знайти собі чоловіка, та я не хотіла. Працювала і жила заради сина. А коли Михась виріс і поїхав на навчання – я вирушила до Італії. Давно збиралась, та покидати дитину не збиралась.
На заробітках, порівняно з селом, був справжній курорт. Я доглядала літню жінку, вона дуже добре до мене ставилась. Заробляла досить добре, сеньйора часто додавала 100-200 євро до зарплати, просто так, як подяку.
Усе це дало змогу за кілька років придбати синові однокімнатну квартиру, а також забезпечити йому гарне життя. Та гроші дуже змінили хлопчика, він навіть перестав провідувати бабусю, в котрої ми раніше жили, це мене засмучувало. Та я продовжувала висилати йому по 500 євро на місяць, решту відкладала собі на житло, адже повертатись в стару хату аж ніяк не планувала.
Та минуло ще кілька років і Михайло вирішив одружитися. Звісно, я оплатила весілля, дала гроші на все необхідне. Думала, що тепер нарешті збиратиму для себе. Але невістка за п’ять років народила дві дитини. А коли почалась війна – завагітніла втретє. Тож я мусила фінансово їх підтримувати.
Та попри все це я все ж змогла зібрати 20 тисяч євро собі на квартиру. Одна знайома якраз продавала гарну однушку з ремонтом, тож я ще і Італії попередньо із нею домовилась. Аби інші не забрали. І ось цього літа я приїхала, аби укласти договір у нотаріуса. Та раптом син мене приголомшив новиною.
– Мамо, а ми продали квартиру і будинок вже купили. Сплатили перший внесок, тепер ти маєш дати гроші на другий.
– Які ще гроші?
– 18 тисяч євро.
– Сину, ти що, я ж квартиру купую.
– Мамо, не можна, ми вже переїхали. Ти ж розумієш, що жити в тій конурі з трьома дітьми не можливо. Я ж на тебе розраховував.
– А чого ти самий не збирав? І навіть мене не попередив! Ні, давай якось самий. Я вже домовилась. Шукай, позичай десь, згодом я допоможу трохи, але всю суму точно не дам.
– Мамо, тобі що байдуже, як онуки житимуть!
– Зовсім ні. Я щомісяця вам висилала по 500 євро. Ви могли їх відкладати. І вже давно б назбирали, скільки треба.
– Ти ж за пару років заробиш собі на житло. Нащо воно тобі зараз? Однаково повернешся в Італію!
– А, раптом щось станеться і доведеться негайно повертатись? Або ж я захворію. Де житиму?
– З бабою в селі!
– От самий з дітьми туди і їдь!
Вирішила я стояти на своєму і грошей не дала. Не можу я втрачати квартиру. Син образився страшно, не говорить зі мною. Чула, що напозичав де лише можна.Та, хіба ж я мусила віддавати йому гроші? Скільки можна?