Привів мене нещодавно наречений знайомитись зі своїми батьками. Я до цієї події так довго готувалась, що то страшне!
Плаття собі нове купила, на манікюр сходила, на зачіску… Усі в нашому селі знали, що Семенчуки – сім’я дуже заможна. Не було такої дівчини, яка б за мого Романа заміж не хотіла. Не було в нас такої людини, яка б не заздрила багатствам його батьків.
Двоповерхова хата, свій садок, дві машини… Дехто навіть казав, що в них у дворі справжній басейн стоїть, а не оці дешеві надувні. Вони нікого до себе не пускали ніколи, але то й не дивно. Люди в нас бідно живуть, всім ці хороми муляють.
Але мені пощастило – вподобав мене Ромка ще кілька років тому, а це і заміж нарешті додумався покликати. Я вже й золоту старість собі нафантазувала!
Та рухнули всі мої мрії, як тільки відкрились ворота… Газон, травичка рівненька, садок, басейн – усе то правда, що люди кажуть. Але ж яке воно там усе страшне і занедбане… Та в найгіршої хазяйки такого немає!
– Здоров була, невісточко! Хорошу дівку мій Роман собі взяв, я давно на тебе задивлялась, – сказала стара Семенчучка та полізла мене обнімати.
– Добрий день, Людмило Петрівно, – ледь видавила із себе я.
Здавалось, ще трохи – і я б померла від нестачі повітря! Від матері Романової так смерділо, що аж очі виїдало! Та і стояла вона переді мною в такому лахмітті, що я б і до корови не одягла.
Але заміж хотілось більше, ніж смерділо. Тому я промовчала і пішла в хату. Там уже накрили на стіл. Добре, що я вдома поїла…
Консерви якісь, салат з огірків та помідорів, хліб майже весь черствий, картопля і котлети – ото і все частування.
А сам будинок… З вулиці дивишся – цукерочка. Всередину заходиш – наче катакомби якісь. Ні шпалер, ні меблів нормальних… Та нічого!
Ледь висиділа я до моменту, як наш шлюб благословляти почали.
– Романе, раз ти мені вже майже чоловік, то скажи чесно: що то було? – не втрималась я, коли наречений мене додому проводив.
– Ти про будинок? А-а, та ото ж таке… Батьки давно сюди переїхали, одразу будуватись почали. А місцеві їх не злюбили. От мама і закомандувала такий палац вибудувати, аби людей жаба давила щоразу, як вони до нас дивляться. Так у нас і повелось: головне, аби люди заздрили. А те, що грошей на хліб немає – то вже таке.
– І хіба ніхто у вас не був? Та вже ж давно б розпатякали про все це по селу!
– Батьки сюди не пускають нікого. А як хто й побачить, то хто ж йому повірить? Усі думають, що ми – багачі. А ми в кредитах…
Як почула я всю сповідь – аж в ногах похололо. Мої батьки вже до весілля готуються, купу грошей виклали, а тут – таке…
Не знаю навіть, чи треба собі тепер такого чоловіка брати. А як він, не доведи Господи, теж таке чудити надумає? Та і грошей в нього, як виявилось, немає…
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Виходити заміж за Романа чи ну його?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!