В той вечір я якраз повернулася з роботи, як мені почала телефонувати матір й розповідати про якийсь спадок. Спершу я взагалі не розуміла, що відбувається.
– Світлано, мій батько заповів тобі свій будинок в селі, і от вчора зателефонувала сусідка і сказала, що дідуся не стало, треба їхати в село. Їдеш зі мною?
– Мамо, а чому ти раніше не розповідала, що у мене є дідусь? Я ж навіть подумати не могла, що він знає про моє існування. Навіть на твоїх дитячих фотографіях його ніде немає.
– Та я сама з ним практично не спілкувалася, він залишив маму, коли мені було два роки, то ж я його майже не пам’ятаю. Всі ці роки він і не згадував про мене, не ініціював спілкування, то ж була ображена. Весь час навіть не жодної шоколадки не приніс. От коли ти народилася, йому люди розповіли про онуку, прийшов з іграшками, попросив у мене вибачення, але я його не пустила. Мені зараз дуже соромно за цей вчинок, адже він покинув мене і мою матір, а тебе любив. Не можна було розпоряджатися чужою долею, але образа засліпила.
– Ой, мамочко, в житті всяке буває. Поїдемо завтра разом.
Як виявилося, в село до мого дідуся треба було їхати не більше 30 хвилин. На землі біля хати лежав старий паркан, хата вже теж стара, а біля дверей лава похилилася до землі. Ми відкрили зі скрипом вхідні двері й побачили, що в домі ремонту не було давно. 
У будинку всього дві кімнати, це гостьова і спальня, вона хоч і маленька, але дуже світла, затишна. На комоді в спальні була ціла галерея з моїх світлин: мені там два роки, п’ять, сім, потім фото з випускного. В мене від цього мурашки по тілу. Потім наткнулася на фото, де я зі своєю дитиною. Він знав що вже страв прадідусем.
В ящику комода знайшла лист, на конверті написано: “внучці моїй Світланці”.
“Дорога внучко, Світланко! На жаль, ми з тобою ніколи не бачились. Але в цьому я сам винен. Не склалося у нас спільне життя з бабусею, ображав її через власну дурість і молодість. Не ображайся на матір, вона тебе дуже любить. Хоча ти і не знала мене, але в моєму серці була завжди. Ти стала сенсом мого життя. Для тебе я збудував будинок, щоб хоч щось залишилося на згадку. Не цей будинок, онучко, не той, в якому ти зараз знаходишся, він був тільки для мене, сил я в нього не вкладав. Твій дім на сусідній вулиці, там паркан залізний, високий, дах коричневий. Він не такий, як інші будинки, ти одразу його впізнаєш. Прийми цей щирий подарунок від дідуся. Я тебе дуже люблю. Прощай, Світланко. Твій дід Андрій!”
Мама якраз в той момент зайшла в кімнату, я простягнула їй конверт і лист, прочитавши, вона дуже засмутилася. У тому ж ящику лежали ключі, до них прив’язана стрічка з запискою: “будинок для Світланки”.
На конверті була ще вказана адреса, то ж ми попрямували туди. Вигляд цього дому мене вразив одразу, адже він був дійсно чарівним. Двоповерхова споруда з вітражними вікнами на першому поверсі. Спереду була гарна велика веранда, а позаду дому розташувався справжній дитячий майданчик. Де дід узяв на все це гроші, я не знаю, але він явно дуже старався для мене і мого сина.
Дідусеві було моєму вже 85 років, друзів уже немає, рідних теж, то попрощатися прийшла на похороні лише наша сім’я і сусідка. Чоловік з сином після церемонії поїхали додому, а я залишилася в той вечір в тому селі. Ретельно оглядала всі речі й плакала, оскільки шкодувала, що так і не познайомилася зі своїм дідусем.
Згодом ми переїхали жити в цей будинок. Я кожний день дякую дідусю за такий великий подарунок і дуже шкодую, що не встигла з ним познайомитися.
Вам подобається історія?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!