Якось родичка покликала нас з чоловіком на день народження. Іти я не хотіла, але в останній момент наважилася – той день змінив моє життя

Я стала однією з тих дівчат, які по вуха закохуються в чоловіків, а тоді щиро вірять, що так буде завжди. Прикро, що зі мною трапилося це у 18 років. Я одразу ж вискочила заміж. Це був мій перший чоловік. Я справді вірила, що зможу прожити з ним щасливо все життя. Але, напевне, так не буває. Уже з часом емоції зникли, рожеві окуляри спали. Я зрозуміла, що характер у мого коханого дуже важкий. Та й в інтимному плані я не отримувала ніякого задоволення. Кілька разів намагалася поговорити з ним про це серйозно. Але він тільки уникав розмов. 

Довелося терпіти і багато на що заплющувати очі. 

Далі була ще одна розмова. Я навіть пропонувала чоловікові звернутися до сімейного психолога, але він дуже бурхливо це все сприйняв. Тоді була купа негативу і докорів. Я моментами справді вірила, що проблема в мені. Тому я знову сильно закрилася від світу.

Згодом стало на все байдуже. Я перестала щось говорити і пояснювати, аби тільки сварок не було. ми продовжували жити, як типова сім’я.  Справи у ліжку зійшли нанівець, мені стало гидко, коли він до мене торкався. Поцілунків та ласок взагалі не було. Він ображався, я говорила відкритим текстом. Сама ж я вже нічого не хотіла і він, напевно, теж. Хоча постійно казав, що любить.

Згодом я ніби скам’яніла. З друзями перестала спілкуватися, в компаніях більше мовчала, ​​з чоловіком практично не розмовляла, хоча він балакав безупинно. Мене рятували книги, могла годинами читати не встаючи. Його ж рятували ігри. А збоку здавалося, що ми – ідеальна сім’я, весь час разом. Він такий дбайливий: і мене любить, і з дитиною гуляє. А мені було гидко до нудоти, але я терпіла.

До 30 років чоловік став наполягати на другій дитині — дочка росте, на старості одні залишимося. Я погодилася і народила двійню. Чоловік став взагалі ідеалом для багатьох людей, які бачили нас збоку. Я плюнула на себе, адже для жінки найголовніше діти. Лише подруга знала, як мені погано. Я розповідала їй все, плакалася у плече, а потім натягала посмішку і приходила додому, рахуючи дні до старості, коли можна буде взагалі не виходити з дому.

Якось родичка покликала нас на день народження. Іти я не хотіла і вже навіть збиралася відмовитися. Але в останній момент наважилася. Ми сиділи, їли, випивали. Тихо, мирно. І тут родичка сказала, що зараз прийде її колега по роботі. Говорять, такий чудовий чоловік. Я спочатку розлютилася, не люблю сторонніх людей. А потім побачила його – і мене ніби блискавка вдарила. Я раптом зрозуміла, що це моя рідна людина. Аж лячно було. Невже так буває? Невже я можу собі подібне дозволити? Я ж мама трьох дітей. Того ж вечора виявилося, що наша симпатія взаємна. Ми поцілувалися, доки нікого не було, але саме в цю мить до кімнати зайшов чоловік. Він усе бачив. Не кричав, не скандалив, просто зібрався і пішов додому.

Далі ми відверто поговорили. 

Ось уже пів року я зустрічаюся з новим кавалером, хоча й досі живу із законним чоловіком. Останній все знає, але терпить. Чекає. Каже, що мені перейде, бо розлучатися він не збирається, мовляв, любить. Але питання в тому, чи я люблю його. Зрештою, я знову заплуталася. Важко кинути все, що я нажила за стільки років шлюбу, але ще важче доживати з некоханою людиною.

Як думаєте, що мені робити?

Як вчинили б на моєму місці?

Напишіть нам в коментарях у Facebook!

Ivanna
Adblock
detector