Сама я з маленького міста, проте після школи вирішила вступати до медичного університету в обласному центрі. Саме там, під час навчання я й познайомилася з Ігорем. Наша історія кохання була настільки прекрасною, що про неї можна було в книжках писати. Після весілля я переїхала до нього. Він тоді жив з мамою та молодшою сестрою.
Хоч я була й з міста, проте його родина вважала мене “селючкою”. Вони часто нагадували мені про це, попри те, що я намагалася в усьому їм догоджати. Лише я готувала їжу та прибирала у тому будинку, проте навіть дрібні помилки були причиною того, що мене просто виганяли з дому.
Я часто плакалася мамі, але вона казала, що це просто такий важкий період. Краще промовчати та перетерпіти й тоді все налагодиться. Але не налагоджувалося… Мене постійно виставляли за двері, а свекруха одного разу сказала, що я не гідна жити в її домі.
Якось, ввечері після роботи я приготувала борщ, напекла котлет, аби чоловікові було що їсти наступного дня, адже я знала що затримаюсь. Коли я повернулася додому, в холодильнику було пусто. Виявилося, що його свекруха з донькою поїхали на дачу й забрали всі харчі. Могли б хоча б мене попередити! Чоловік з роботи прийшов голодний, злий. Я намагалася пояснити йому ситуацію, проте винною він зробив мене.
– Не потрібна мені така дружина, – останнє, що він сказав.
Після цих слів, я просто зібрала речі та поїхала до батьків. Вирішила, що жити з ним я не буду, мені всього 25 й влаштувати своє життя я ще встигну. Через тиждень, до мене приїхала свекруха й молила повернутися, адже без мене в домі не було затишку.
Тільки от я більше жити з ними не хочу!
Ви б повернулися?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!