Якось залишилися у батьків чоловіка на цілий тиждень – побачила я тоді багато. Вражень вистачить ще надовго

Зовсім нещодавно я дізналася, що моя свекруха Ольга Василівна розлучається зі своїм чоловіком. Діватися їй нікуди, тож вона вирішила переїхати у нашу двокімнатну квартиру. Заявила, що житиме тепер з нами.

– Ми подумали з татом і вирішили, що таки розлучаємося. Тепер іти мені нікуди. Приймете до себе? У вас своя квартира. Потіснимося трохи, але я заважати не буду, – цю розмову свекрухи з моїм чоловіком я почула кілька днів тому, коли Святослав спілкувався з матір’ю по відеозв’язку.  

Мушу зазначити, що зі своїм чоловіком Ольга Василівна прожила понад тридцять років. Усі й завжди вважали їх хорошою парою. Мовляв, стільки часу прожили в мирі та злагоді. А тут виявилося, що все було не так і прекрасно. На старість літ обоє вирішили розлучитися. Я в їхні особисті справи втручатись не збираюся, але вони, до слова, стосуються мене безпосередньо. Точніше не мене, а мого житла. Свекруха збирається переїжджати до нас. Квартира і так маленька. Навіть нам зі Святославом доводиться тіснитися. Хотіла поговорити про це з чоловіком, але він підняв тему іпотеки. Усе переросло в суперечку, тому поки ми вирішили відкласти це питання.  

Щодо свекра, то він у мене людина поважна та статна. Що не сподобалося його дружині, не знаю. Може, він із часом змінився або у свекрухи нерви почали здавати. Хоча чоловік завжди розповідав про принципи власного батька. Той міг і гримнути, і кинути чимось, і змусити переробити те, чим йому не вгодили. Словом, своє відстоював, попри думку інших.

Свекруха ж – людина менш конфліктна, але поговорити багато також любить. На все у неї завжди є своя відповідь. Ми якось до них на цілий тиждень приїхали. Батьки чоловіка давно нас до себе запрошували. То пригадую, що побачила я тоді багато. Вражень вистачить ще надовго. А кілька днів тому на фоні всього цього чоловік мені заявив, що його мама відтепер житиме з нами. Спочатку я не повірила.

Думала, обоє хочуть пожартувати, влаштували цей розіграш. А потім на власні вуха почула ту розмову.

Згодом Ольга Василівна і справді постукала у наші двері. Приїхала із купою валіз.

Ну, виганяти ж не стану. Впустили.

Зробила чаю. Сіли поговорити. Тут свекруха все нам і розповіла.

Почала з того, що вони з чоловіком і справді розлучаються. Каже, що сил у неї більше немає. Свекор з віком стає тільки більш буркітливим та вибагливішим. Тепер вгодити йому дуже важко. А Ольга Василівна хоче пожити для себе нарешті. Колись спільна квартира подружжя, як виявилося, належить тільки чоловікові. Ось так свекруха опинилася без даху над головою.

Я це все, звичайно ж, вислухала, але думки своєї не змінила. Передусім, квартира у нас двокімнатна. Планували все так, щоб наше дитя мало власний простір. Для свекрухи окремого місця не облаштовували. 

З іншого ж боку наші з нею “хороші” стосунки тільки й базувалися на тому, що ми бачилися вкрай рідко. Очі не бачать – серце не болить. Чи не так? А тепер що? Тепер мені від неї нікуди ховатися. Мені дуже не хочеться, щоб життя з Ольгою Василівною зіпсувало мої стосунки зі Святославом.

Усе це я вкотре висловила чоловікові. Він тільки руками розвів. Каже, що й сам не очікував такого повороту, але вдіяти нічого не може. Це ж рідна матір.

– Мені її на вулицю вигнати? Чи як ти гадаєш?

– А скільки вона у нас житиме? Рік? Два? Завжди?

Святослав подумав трохи і знову завів тему про іпотеку. Сказав, щоб ми взяли квартиру у кредит. Спочатку використовували б її, як житло для оренди. Це мало допомогти виплатити іпотеку якнайшвидше. А тоді й маму туди переселимо.

Але наскільки довго мало тривати це його “швидко”? Років за десять, мабуть. Це вже ні. Стільки я точно не витримаю.

Я знову взялася говорити зі Святославом. Попросила його поспілкуватися з обома батьками. Можливо, йому вдасться їх помирити. Вони – люди дорослі. За спиною тридцять років шлюбу, син, онуки. Про розлучення і мови бути не може.

Вони ж не молодіють. Куди їм зараз поодинці жити?

Чоловік тільки головою похитав. Мою ідею він не підтримав. Сказав, що особисте життя батьків – це не його справа і влазити в це він не збирається. Зате поселити у нас свою матір і взяти кредит – це взагалі чудова ідея! 

Ясна річ, що вони – рідні люди. Їм зживатися буде легко. Але я свекрусі ніхто, як і вона мені. Думаю, нам буде дуже важко.

Святослав бачив, як сильно ця тема мене зачіпала. Вирішив таки поговорити з Ольгою Василівною. У результаті жінка просто розплакалася.  Бідкається тепер, що виростила сина, а він її навіть прихистити не хоче. Хоч бери і шукай місце для спочинку – так сильно вона нікому не потрібна. Помітивши це, мій чоловік пом’якшав. Почав відмахуватися, мовляв, та що ти, живи у нас, скільки хочеш. У розмову довелося втрутитися мені.

Я думки не контролювала. Як і те, що вилітало з моїх вуст. Свекрусі я заявила, що на старість говорити про розлучення – це повний маразм. І її вчинок дуже необдуманий. Сказала, що це не дуже правильно з’являтися нізвідки і претендувати на чуже житло. А найганебніше – це тиснути на жалість, чим вона зараз і займалася.

Ольга Василівна, звичайно ж, мовчати не стала. Тож погана тепер я. Ось і живемо з ненавистю одна до одної. Власне, це і є те, чого я боялася.

Можливо, я і справді не маю совісті та поваги. Втім, я думаю про власне щастя, про свою сім’ю, яка точно розвалиться, якщо матір чоловіка залишиться з нами назавжди. Виходить, що власним благополуччям я плачу за помилки Ольги Василівни. Хіба це справедливо?

Зрештою, я теж маю право розпоряджатися майном. Квартира у нас зі Святославом спільна. Але не так, як у його батьків. У нас усе чесно –  володіємо нею навпіл. А беручи до уваги той факт, що я ще й дитя виховую, то прав на квартиру у мене точно більше, ніж у мого чоловіка. 

Не знаю, як буде далі. Але поступатися я не збираюся. Моя свекруха ще не вийшла на пенсію. Має непогану зарплату, то чому б їй не орендувати житло самостійно? Для чого ця тяганина з кредитами? Ще й на чужі руки. Чому вона, доросла людина, приходить зі своїми проблемами до нас? Так, ніби ми власних клопотів не маємо. Чомусь ніхто не біг допомагати нам зі Святославом після нашого одруження, коли ми обоє були з нічим. І житло власне придбали самотужки, і на роботу влаштувалися – усе змогли. Свекри ж жили своїм життям. То чому зараз ми повинні комусь з чимось допомагати?

Чи повинні діти помогти матері?

Може, вона змогла б вирішити все самотужки?

Напишіть нам в коментарях у Facebook!

Ivanna

Копіювання з сайту заборонене. Авторські статті захищені DMCA.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Adblock
detector