Лише, коли на Іринку почали кричати вчителі та звинувачувати її у крадіжці, я зрозуміла, що вона не просто моя племінниця, яку я опікую, а донька.
Я живу у Луцьку, а мій брат з дружиною та донькою жив у Херсоні. Ми часто їздили одне до одного в гості. Я була незаміжня, тож радо няньчила свою племінницю Іру.
Коли почалась війна брат з родиною був в окупації. Я не знала, як їм допомогти та врятувати звідти.
Якимось дивом, сама досі не розумію як, але Іру вдалось вивезти завдяки волонтерам. Брат з дружиною залишились в Херсоні.
Після звільнення міста, я зрозуміла, що ні брата, ні зовиці в живих немає. Ми їх поховали, а Іру я забрала до себе.
Дівчинка важко переживала переїзд та смерть батьків. Я розуміла, що їх не заміню, проте намагалась зробити все, щоб Ірі було добре зі мною. Вона ж навпаки протестувала.
Мене ледь не щодня викликали до школи. То Іра потрібні зошити не візьме, то вигляд у неї неохайний, то поб’ється із кимось.
Я щоранку сама її одягала та заплітала, складала портфель, але вона розкуйовджувала волосся, не виймала із сумки потрібні зошити. Казала, що забула їх.
– Якщо ви не можете дати раду дитині, то не потрібно було забирати її до себе. Я ще подумаю, що відповісти органам опіки, коли вони надішлють звернення щодо вас – говорила класна керівничка.
Мені було до сліз образливо.
Особисте життя теж не склалось, бо як тільки хто з чоловіків дізнавався про Іру, то відразу зникали.
Я не знала чи довго ще так витримаю, але старалась з усіх сил. Намагалась поговорити по душах з дівчинкою, але вона не йшла на контакт. Дались в знаки мої слова подрузі, які Іра випадково почула.
– Іра – мій хрест. Хоч і люблю її, та розумію, що важко буде влаштувати своє життя із нею. Бо, що б я не робила, все дарма – кажу .
– То вдочери її – говорила подруга.
– Зараз маю хоч якісь виплати, а тоді все сама тягтиму. Не знаю чи впораюсь.
Після цього, Іра завжди казала: «Для чого тобі такий хрест, як я?».
Скільки я вибачилась і намагалась все пояснити, та дарма. Ми жили і далі як чужі люди.
І от одного до мене вкотре зателефонували зі школи.
– Ваша Іра таке втнула, що ми не терпітимемо такого. Приїжджайте.
В однокласниці Іри зник телефон і його знайшли в її сумці. Коли я це почула, то кинулась на захист доньки.
– Яке ви мали право її звинувачувати в такому? Чому обшукували мою дитину, як злочинця, навіть не у моїй присутності? – кричала я, притиснувши до себе заплакану Іру. – У неї є телефон і їй не потрібно брати чужий.
– Я їм казав, що то все Леся – заговорив однокласник Іри – Денис.
– Що ти кажеш? – питаю.
– Я захотів пересісти до Іри, бо вона класна, а Леся не хотіла цього. От і підставила.
– Ага, ну тепер все зрозуміло. Дякую, Денисе. Ми зараз підемо до директора без дітей і все з’ясуємо та обговоримо ваші педагогічні методи – повідомила я класну керівницю.
Після розмови з директором ми пішли додому.
– Я нікому не дозволю тебе ображати, доню – говорила я Ірі.
– Дякую, мамо.
Вперше я бачила у неї такі щасливі очі.
Вірю, що у нас все налагодиться і ми будемо справжньою сім’єю.