Оксана вже вісім років поспіль відвідує цю клініку, і їде в неї зараз. Вона проходила курси реабілітації та обстеження. Вона згадує про те, які співчутливо дивився на неї лікар після операції й говорив про те, що вони зробили все, що було в їхніх силах.
Оксана і сама знала, що з її діагнозом їй ще не довго судилося. Вона вже прочитала про цю хворобу безліч книг та шукала нові методи лікування, а раптом щось допоможе? Правда, ніщо не давало результатів. Коли лікарі заговорили про оперативне втручання, Оксана погодилася, хоча бачила розгублені очі чоловіка.
Після операції жінка проходила курси хімії. Найважчим було посміхатися матері та маленькій донечці, коли сили вже взагалі немає. Найгіршим для неї був вечір, коли вона гралася донькою і та смикнула її за волосся. В руках у маленької дівчинки залишився жмут кучерів.
Так і не залишилося пишної коси. І з того часу почалися обстеження, постійні консультації та аналізи.
На одній з перевірок, професор промовив:
– Повірте, не такі вже й погані ваші справи…
Вона навіть не звернула увагу на ці слова, адже прозвучали вони якось байдуже.
Знесилена після чергового курсу процедур, ледь переходила кімнатою. А тут ще Денис… Помічала, як уникає її, ховаючись за роботою, як збирає крадькома речі. Коли ж він зважиться нарешті? Зважився.
– Нам треба поговорити, Оксано…
– Не треба. Я знаю, що ти хочеш мене покинути і цілком тебе розумію.
В цей момент їй було дуже важко говорити ці слова, вона навіть не знала, що було важче почути діагноз чи розлучатися з коханим. Вона все ще не могла повірити, що це все відбувається з нею. Мала надію, що чоловік пригорне до себе та заспокоїть, але він почав щось говорити про те, що найме для неї хорошу няню. А йому необхідно заробляти гроші: і їй на лікування, і для доньки. Підвернувся якраз вигідний контракт у Києві.
Так і поїхав чоловік, а вона все-таки дожила до наступної весни, та ще одної операції. Після неї і професор якось по-іншому заговорив, не те що б зацікавлено, але вже без тої холодної байдужості.
– Оксано, ви – молодець, – легенько стиснув у долоні її схудлі пальці.
Жінка часто згадувала ті дні, коли її покинув чоловік. Як лежала цілими днями, загорнувшись у ковдру та заштореними вікнами. В ці дні до неї приїхала свекруха.
– Світланка з мамою гуляють у дворі, – мовила Оксана байдуже.
Вона хотіла, щоб колишня свекруха швидше пішла.
– Я вже її бачила, але я прийшла до тебе. Маю одну розмову. Поїдемо завтра в одне село до жінки, яка лікує травами…
– Ворожить? – ледь чутно вимовила Оксана. – Тільки цього мені не вистачало.
– Ні, вона не ворожка, а знахарка. Навіть не думай мені відмовляти, а про Дениса краще зараз не думай, мені дуже соромно за свого сина.
Так і поїхали наступного ранку до цілительки. У неї була старенька хатка, але дуже акуратна. Всередині все чистенько, прибрано та все пахло травами. Ця жінка злила віск та ретельно його розглядала.
– Тебе порятують тільки віра й молитва, – мовила врешті. – Я ж тобі нічим не зараджу.
– І оце все? – Оксана була розчарована.
– Так. Щира віра в Господа – твій порятунок. Іди до храму навіть тоді, коли не можеш підвестися з ліжка.
– І навіть зілля ніякого не дасте? – Оксані не хотілося просто так піти з цієї, захованої у густих вишнях, хати.
– Добре, бери, якщо хочеш, зілля. Пий замість чаю. Не зашкодить. А ще скажи рідним – нехай дають на службу Божу за твоє здоров’я одночасно у різних храмах. І більше ніколи не закривай від світу Божого вікна. Від того, що має бути, не сховаєшся.
Оксана довго думала про розмову з цілителькою. Вона ніяк не могла зрозуміти, звідки та знає про її зашторені вікна. З цього часу жінка почала ходити до церкви та щиро молитися…
З кожним обстеженням стали збиратися консиліуми, адже аналізи дійсно ставали кращі. Правда, лікарі наполягали на тому, щоб проходити хімію кожного року.
Коли Оксана вийшла з клініки, то побачила неймовірної краси сонце й вирішила, що сьогодні під у театр, як і в студентські роки. На антракті жінка вийшла в буфет.
– Оксано, ти?
Вона обернулася й побачила Дениса… Вони не бачилися вже цілих два роки. Після розлучення забув він і про доньку, і про дружину, хоча обіцяв допомагати. Був дуже здивований, що жінка робить у Києві, а та відповіла, що у відрядженні
Сама такого від себе не очікувала, але не хотіла, щоб Денис думав, що вона проходить лікування. Чоловіка така відповідь дуже здивувала.
– А як же твоя хвороба? Тобі можна працювати?
– Лікарі помилилися, Денисе. Уявляєш? Поставили мені не той діагноз. У нашій медицині, на жаль чи на щастя, і таке трапляється.
– Ну так, буває….і волосся в тебе відросло…
– Тобі пора, Денисе, антракт закінчується.
А Оксана вийняла гребінець з сумочки та стала розчісувати волосся. А чоловік так і не зрозумів, що у неї перука. Так і минув ще один прожитий нею день, який таврував довгий шлях боротьби з хворобою.
А решта? А решта – віра і молитва…
Вам сподобалася історія?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!